“Розговорився з молоденьким флямандським поручником, який щойно скінчив своїх двадцять один років. Він за Україну чув тільки, що десь дзвони дзвонили, але він не знав ані де, ані чому, ані як. Став я йому розказувати від А до Зет, щоб він зорієнтувався повністю, тим більше, що він виявив правдиве зацікавлення. Розказав я йому про наш історичний досвід із Польщею і з Росією і накінець розказав я йому про наш досвід з Німеччиною. Він тряс головою. — Ви знаєте що? — каже нарешті. — Ваша земля за добра і за багата і для вас і для ваших ворогів. — Може бути, але це наша земля і на це нема ради. — «Є рада» каже він. — Ріжте ворогів так, щоб боялися на вашу землю ступити одною ногою навіть. — Це не є так легко — відповідаю. — Їх дуже багато. — Це ніщо. Ви ріжте, а тоді почнете рахувати! Дивлюсь я на того молодого чоловіка із Західньої Европи і слухаю його поради і з дива не можу вийти. Він же представник західньої культури і особисто він таки справді культурна людина.”— Роман Лазурко «На шляхах Европи»