ЯК РЕЛЯЦІЙНИЙ АНАЛІТИК ПРАЦЮЄ З ДИСОЦІАЦІЄЮ ТА ТРАВМОЮ?

Відповідь на це запитання починається з розуміння концепції Я (селф) у реляційному підході.
Я – не монолітна структура, а сукупність окремих станів, які всі разом складаються у наше переживання себе👩‍🎓🧑‍🎤🦹‍♂️
Кожен із селф-станів містить певний набір думок, переконань, спогадів, поведінки, цінностей. В залежності від обставин вони можуть активуватися, відходити на задній план, усвідомлюватися чи ні у теперішньому моменті, конфліктувати між собою. Але при цьому вони узгоджені, тобто перебувають у відносній гармонії під загальною парасолею нашого Я. Від цієї узгодженості залежить автентичність нашого життя. Бромберг говорить про психічне здоровʼя як про здатність стояти у просторі між частинами селф.
У випадку дисоціації в результаті травми ця здатність виявляється втраченою.
Щоб захистити психіку, непереносимі селф-стани не допускаються у межі досвіду нашого Я, стаючи “не-Я”🙅‍♀️ Це рятує від психічного розпаду, але закриває доступ до частин себе. У терапії ці частини можуть бути помічені та інтегровані.
Помітити їх аналітик може інколи лише зафіксувавши зміну власного стану. Тому терапевту так важливо відслідковувати власні тілесні та афективні коливання✍️
Коли відщеплені афекти та стани селф починають проявлятися, аналітик заходить на цю територію разом з пацієнтом. Власне, його готовність бути активним учасником, а не спостерігачем, робить зміни можливими.
У аналітичному просторі з'являються садизм, віктимність, сором, гнів, безпорадність, відтворюються стосунки “злочинець-жертва”. Але цього разу, коли минуле повертається, пацієнт має поруч того, хто на його боці🤝
Аналітик визнає травматичну подію (часто вперше за все життя пацієнта). Він називає те, що відбувалося, приймаючи та утримуючи переживання, які супроводжують терапію. Робить обережні інтерпретації. Описує травматичну подію, і з часом пацієнт починає використовувати цей наратив про своє минуле. Поступово відщеплені частини інтегруються у досвід пацієнта, посідаючи своє місце у розмаїтті його Я🌓