Паша Мерседес, маніяк Онопрієнко та 52 "докази", що малодухість вбиває Є ситуації, де духовний авторитет або стає точкою синтезу, або стає ширмою. Історія з серійним убивцею Онопрієнком у публічній версії саме про це: злочинець нібито зізнається на сповіді, а священник замість того, щоб дати інформацію правоохоронцям, прикривається сакральністю таємниці сповіді. Далі - десятки нових убивств. 52 жертви - це те, що було доведено і стало частиною справи. Але моральна вага цього епізоду навіть не в цифрі. Вона в механіці.Це приклад, коли духовний авторитет не здатен до синтезу, проявляє малодухість і ховається за принципом конфіденційності інформації, наданої йому злочинцем. А потім суспільно важлива інформація не потрапляє до відповідних органів. І це перетворюється на опосередковану співучасть у злочині. Не натискав на гачок, але зробив так, щоб гачок натиснули ще десятки разів.Ключ тут - діалектичне мислення. Синтез - ресурсоємний інтелектуальний процес. Він вимагає розвинутого морального інтелекту. Незріла людина втікає від відповідальності за етичний контакт з матерією в релігійні концепти. Вона протиставляє абсолютний дух і “погану матерію”, мислить одновимірно, у стилі брахман-сатьям, джаган-мітхья. І тоді “таємниця сповіді” стає не інструментом милосердя, а універсальною відмазкою, кнопкою “я не при справах”.Але нездатність до діалектичного мислення - це не якась невинна річ. Відсутність розвинутого морального інтелекту призводить до того, що людина стає частиною проблеми, частиною хвороби суспільства, частиною морального імунодефіциту. Така людина не здатна до раціонального мислення - отже не здатна бути носієм справедливості - отже є носієм несправедливості. Вона не просто “невинно не розуміє”. Вона є частиною адгарми.Бо адгарма часто не виглядає як “зло з ножем”. Вона виглядає як надто довга реакція суспільства на злочин. Як занадто низька ціна злочину. Як відсутність неминучості покарання. Саме ці речі і стають запорукою злочинів і війн. Безкарність народжує беззаконня. А беззаконня приходить не тільки від агресора, а й від тих, хто робить вигляд, що “нічого не можна зробити”, бо “у нас принцип”.Тут корисно подивитися, як це бачить правове поле. Так, у КПК є норма про професійну таємницю: священнослужитель не може бути допитаний як свідок про відомості, отримані на сповіді (п. 5 ч. 2 ст. 65 КПК). Це потрібно, щоб держава не перетворила віру на інструмент контролю.Але паралельно право визнає іншу вісь - суспільну важливість інформації. Стаття 29 Закону України “Про інформацію” прямо говорить: інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, і право громадськості знати переважає потенційну шкоду від поширення. Тобто право не боготворить конфіденційність. Воно вимагає зважування. Синтезу. Діалектики.І тут же ще одна діада - злочинна дія / злочинна бездіяльність. У житті бездіяльність інколи є причинною ланкою. Можна не вбивати, але створити умови, в яких вбиватимуть далі. Можна не стріляти, але прибрати бар’єр, який міг зупинити стрільця. Це і є логіка опосередкованої співучасті: ти не виконуєш злочин фізично, але твоє мовчання стає частиною механізму.Тепер перенесімо це у наш контекст. Мовчання лідерів та рядових членів ІСККОН щодо поширення рашизму, його впливу навіть в українському вайшнавізмі, навіть серед офіцерів ЗСУ - це той самий шаблон. Кейс підполковника Михайла Сімочка, який є учнем “кришнаїтського Гундяєва”, гуру-рашиста Олександра Хакімова - це не “дивний приватний вибір”. Це симптом морального імунодефіциту. Коли спільнота не називає зло злом, вона стає системою, що забезпечує йому довге життя.Бо ланцюг простий: українські вайшнави виправдовують трансляцію рашистських наративів, “не виносять сміття”, “не займаються політикою”, “зберігають нейтралітет”. Потім проповідник типу Хакімова відчуває безкарність і правоту, транслює рашизм ще впевненіше. Російські послідовники, натхненні авторитетом, мобілізуються, стають окупантами і йдуть нас вбивати. І тоді хтось скаже: “Але ж ми не стріляли”. Так. Не стріляли.