Коли ти виступаєш проти несправедливості, критикуєш владу, говориш про корупцію, вказуєш на проблеми — тебе поважають.

«Молодець. Треба говорити правду. Треба боротися. Треба не мовчати».

Але спробуй зробити зауваження тій самій людині.

Скажи водієві, що він порушує правила дорожнього руху і своїми діями створює небезпеку для інших.

Зроби зауваження тому, хто шумить уночі й не думає про сусідів.

Скажи людині, що не можна паркуватися там, де через її автомобіль не можуть нормально проїхати інші.

Зверни увагу на те, що хтось порушує закон або елементарні правила співжиття.

І раптом ти вже не принциповий.

Ти - «хто ти такий?».

Ти «лізеш не у свою справу».

Ти «вчиш інших жити».

А іноді людина ще й агресує.

І тут виникає дуже просте питання:

А де закінчується наша повага до справедливості й починається наша зручність?

Ми часто хочемо, щоб правила діяли щодо інших.

Але справжня повага до людей починається саме в той момент, коли правило обмежує мене.

Бо легко вимагати порядку від влади.

Значно складніше - вимкнути гучну музику, не їхати на червоне, не ставити машину там, де не можна, не створювати небезпеку для інших і просто враховувати людей навколо себе.

Можливо, проблема суспільства не тільки в тому, що «влада не дотримується правил».

Можливо, проблема ще й у тому, що кожен із нас дуже хоче справедливих правил - але бажано без їхнього застосування до себе.

І саме з цього починається справжня культура суспільства.

Не з гасел.

А з моменту, коли правило однакове для всіх - і для мене також.