4 серпня 1968 р. в Нью-Йорку помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ — командир 2-ї Волинської дивізії, учасник Зимового походу, генерал-полковник Армії УНР (в еміграції).У критичні моменти він був серед тих, хто відкидав будь-який союз із денікінцями й червоними. За безкомпромісну позицію Олександр Загродський отримав від колишнього підполковника Генштабу УНР Я. Макогона, який перебіг до білогвардійців, таку характеристику: „лівий есер, палкий противник росіян“.Після того, як 21 листопада 1920 року Армія УНР перетнула західний кордон, генерал Загродський разом із 316 старшинами та 1444 козаками, перебував у Каліші. Зібрані тут Волинська та Залізна дивізії, а також залізнична сотня й охорона Головного Отамана були зведені в одну групу, названу „Калішським обозом інтернованих українських вояків“. Спочатку начальником групи був командувач Залізної дивізії генерал-хорунжий О. Удовиченко, а згодом – генерал-хорунжий О. Загродський.Українські козаки мешкали в дощаних бараках за дерев’яною загорожею з колючим дротом. Поруч були організовані ними ж церква, театр, офіцерське зібрання, кухня, лазня, госпіталь та не бачене в інших таборах електричне освітлення. Загродський та Удовиченко постійно дбали про „добрий вигляд та здоровий моральний стан“ інтернованих в Каліші. З ініціативи генерала Загродського було організовано табірну гімназію імені Тараса Шевченка, а 8 вересня 1921 року його стараннями при 2-й Волинській дивізії відкрилися технічні курси, які згодом переросли у військово-технічну школу.Дбало головне командування і про підняття духу. Адже не секрет, що козацтво болісно переживало поразку. Влітку 1921 року в Каліші почали діяти псалтирські курси, головною метою яких було збільшення кількості військового духовенства. Керівником курсів став начальник управління душпастирства Армії УНР в чині генерал-хорунжого, уродженець с.Великі Пицьки Канівського повіту (тепер Кагарлицького району Київської області) протоієрей Павло Пащевський, а опікуном – генерал Олександр Загродський.Щоб хоч якось відзначити мужність, незламність і особистий внесок вояків у здобуття державності України, Симоном Петлюрою ще 18 жовтня 1920 року були затверджені статути орденів „Визволення“ та „Залізного Хреста“. Втім, через бездержавність і брак коштів, виготовили лише орден „Залізного Хреста“, яким нагороджували виключно учасників Першого Зимового походу. Ця обставина багатьох не задовольняла, бо поза увагою залишилися причетні до тих подій повстанці, цивільні, священики. Змінити, або доповнити статут міг лише скликаний 27–28 квітня 1921 року з’їзд Великої Ради ордена „Залізного Хреста“. Головував на ньому генерал-хорунжий Олександр Загродський, що мав нагороду за номером три.За два дні напруженої роботи лицарі-делегати добряче попрацювали: вирішили нагородити панотців наперсними хрестами на орденській стрічці; конкретизували право на отримання ордена й т.д. Тоді ж (як виняток) ухвалили нагородити орденом Головного Отамана, який участі в поході не брав, і, водночас, відхилили пропозицію нагороджувати повстанців та тодішнього Голову Ради Народних Міністрів Ісаака Мазепу, що активно співпрацював зі штабом командувача Зимового походу. Втім, 1921 року „складений на основі бажань армії“ статут так і не був затверджений українським Урядом. Натомість 22 грудня того ж року Військове міністерство УНР створило власну комісію для остаточної розробки проекту статуту. ЇЇ роботою керував член Вищої Військової Ради Олександр Загродський. Він ретельно обмірковував кожний пункт, обговорював його з іншими членами комісії, аж поки в листопаді 1922 року не представив статут військовому міністерству.Вдруге Рада лицарів „Залізного Хреста“ зібралася через десятиріччя – 21 травня 1932 року. Делегати вирішили нагальні питання й залишили О. Загродського ще на один термін Головою орденської Ради. Того ж року було засновано „Хрест Симона Петлюри“, який, щоправда, почали видавати лише через чотири роки.