30(18) липня 1886 р. на Кубані в станиці Калниболотська (сучасний Краснодарський край Росії) народився Омелян ВОЛОХ — командира куреня Червоних гайдамаків і 3-го Гайдамацького полку Армії УНР«За хвилину в канцелярію зайшов чоловік, який по першому побаченню зробив на мене неприємне враження. Вік як тільки зайшов до канцелярії зложив рапорт: сотник Омелько Волох, бувший курінний коша Слобідської України, був у всіх боях від Користишева до Київа. В російській армії служив в сибірській арт. бригаді прапорщиком. Як бої у Київі закінчились, я поїхав в Харків до своєї дружини, а тепер почув, що гайдамаки знова ідуть в похід та прошу і мене зачислити на службу, на яку хочете посаду. Я приняв його до полку і призначив на стару посаду курінного першого куріня і відпустив до своєї частини. Людина ця була доволі висока, кремезна, маленькі, вузкі, сині очі під рудими віками і бровами, рябий, лице побите віспою, голений, лисий, на голові папаха з випливчатим червоним шликом, в чимарці на груді з обох боків приміщення для набоїв, підперезаний кавказьким срібним очкурем, через плече висить дорога срібна крива шаблюка з юріївською відзнакою, за плечем карабін, за очкуром встромлені дві пістолі і довгий кавказький ніж. На лівій стороні висять дві бомби, на ногах підтоптані великі чоботи, в які запхані червоні з плямами штани. На грудях Юріївський хрест. — Це та сама людина, яка звела зо світа багато людей, які з ним не погоджувались. Він є головний виноватець, що гайдамаки у 1919 році під Уманем перейшли до червоних. Він винний в арешті і смерті Балбачана, в смерті полковника Сельванського [1], якого його бандити живим закопали в землю; про це мені говорив очевидець, джура сотника Новікова. — Він винний в смерті Виноградова [2], який багато знав про нього, сотника Лисневського, Савелева [3]. Дякуючи тому, що Петлюра мало його знав, а він удавав себе нібито запоріжця, представника селян і робітників, йому давали великі аванси і посилали на лівоберіжжа підготовляти повстання. Він мав великі впливи на козаків, як своею демагогією, так і застрашуванням і то не тільки на словах, а і на ділі. Мрії його були великі, але не маючи на це ніяких даних. В бою був відважний і маленькими частинами зручно доводив. Але це була людина, за якою треба було слідкувати обома очима. За мого командування гайдамаками він все був на свойому місці. Я мав багато донесень про його вчинки і зв'язки з підозрілими елементами».(В. Сікевич, полковник генерального штабу, з березня 1918 року - командир 3-го Гайдамацького полку Запорізької дивізії, посол УНР в Угорщині, генерал-поручник Армії УНР в еміграції).