Великоднє Євангеліє бере свій початок саме на цій крайній межі — у найтемнішу нічну годину.Євангеліст Йоан пише, що «ще не розвиднілося», коли Марія Магдалина вирушила до гробу. Темно було надворі, та ще більше темрява огорнула серце жінки, як і серця всіх тих, хто любив цього Пророка, що «усе робив добре». Це була темрява втрати Єдиного, хто її розумів: Він не лише бачив її серце, а й, передусім, звільнив її від того, що гнітило понад усе (Марко згадує, що вона була зцілена від семи демонів).З важким серцем Марія йде до гробниці. Можливо, вона згадує дні перед Страстями, коли обмивала Йому ноги дорогоцінним миром, і ті недовгі, але незабутні роки поруч із Ним. Дружба з Ісусом завжди захоплює; за Ним неможливо слідувати «здалеку», як це намагався робити Петро у дні страждань. Настає час істини, а отже — і вибір остаточних взаємин. Дружба з Ісусом спонукає ставитися до інших дбайливіше, ніж до себе самого: «Ніхто спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йоан 15,13). Того ранку, посеред нічної пітьми, Марія Магдалина переконується в цьому особисто. Її Друг помер, бо любив її та всіх учнів, включно із Юдою.Щойно прийшовши до гробниці, вона бачить, що камінь при вході — важка плита, немов сама смерть і розлука — відвалена. Вона негайно біжить до Петра та Івана: «Забрали Господа з гробниці!». І з тугою додає: «Й не знаємо, де покладено його». Смуток Марії через втрату Господа, навіть лише Його мертвого тіла — це виклик нашій байдужості та нашому забуттю про Ісуса, навіть коли Він живий поруч із нами. Сьогодні ця жінка є прикладом для всіх віруючих. Лише з такою щирістю в серці можна зустріти воскреслого Господа.Саме її відчай спонукає до дії Петра та іншого учня, якого любив Ісус.