“Кращого за нього на зонах ніколи не було”, — так згадували співв’язні Михайла Сороку, який провів у неволі 34 роки. Сьогодні минає 115 років від дня його народження.У 1954 він опинився в Кенгірі, в Казахстані, де очолив одне з найбільших повстань. “Ми не будем, не будем рабами і не будем носити ярма”, — звучало рефреном у гімні, який уклав Михайло. Навіть після придушення бунту адміністрація боялася залишати його надовго в одному місці, надто вже він гуртував людей. Михайло підрахував, що якщо б додати весь час його в’язничних подорожей, то назбиралося б пів року, а якщо порахувати відстані — то можна було б опоясати земну кулю.У 1957 році його формально реабілітували. Та це ніяк не позначилося на його статусі. Єдиний шлях на волю пролягав через покаяння. Михайла возили Україною, показували “досягнення” радянської системи. Одного разу Сороку привезли до Києва, поселили в готель, одягнули в костюм. На зустріч привели сина. Ввечері працівники КДБ запропонували покаятись. “Поверніть мені мій тюремний бушлат, я не продаюсь”, — відповів коротко.Опанас Заливаха зазначав, що Михайло був стовпом, навколо якого оберталося все духовне життя табору. Освічений поліглот, він організовував вечори, знайомив іноземців з українською культурою, розв’язував конфлікти між в’язнями. До кінця життя займався йогою та практикував здоровий спосіб життя. У камері запровадив ранкову зарядку й обтирання холодною водою. У 1971 році організував двотижневе відзначення ювілею Лесі Українки. Це була його улюблена письменниця. У червні того ж року Михайло помер від інфаркту. Не маючи Псалтиря, над ним цілу ніч читали Шевченковий «Кобзар». Коли тіло Сороки вивозили з табору, то всі в’язні стояли з непокритими головами. На місці його смерти посадили трояндовий кущ, який назвали «Кущ Сороки». В'язні любили збиратися біля нього, спілкуватися, згадувати Михайла. Помітивши це, керівництво табору наказало викорчувати троянду.