Про Херсон. Підтримка. Фонд "Мій Дім"

Сім’я, що змінює долі: історія любові, яка стала покликаннямДо нашої батьківської спільноти нещодавно приєдналася особлива родина — Тамари та Георгія Гойник із мальовничого села Банилів-Підгірний, що на Чернівеччині.Серед гір, лісів і просторів вони створили не просто дім — місце, де живе надія.Звичайні, щирі, працьовиті люди. Господарюють, вирощують хліб, доглядають тварин. Але найбільша їхня справа — це любов.20 років тому вони зробили вибір, який змінив не лише їхнє життя, а й життя багатьох дітей. Не маючи власних, вони відкрили серце для тих, хто залишився без батьківського тепла. Спочатку двоє… потім ще… і ще… Так народилася велика родина.Було страшно і складно. Діти приходили з болем і недовірою. Але любов, терпіння і віра зробили своє — вони зцілили серця.Сьогодні Тамара та Георгій — батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу. За ці роки вони подарували новий шанс 13 дітям, які вже виросли і пішли у самостійне життя. Ще семеро — поруч, під їхнім крилом. А ще — восьмеро онуків, які наповнюють дім радістю.У їхньому домі завжди життя: сміх, розмови, обійми. На свята вся родина збирається разом — велика, жива, справжня.Ця історія — про вибір.Про те, що родина — це не лише кров, а серце.Можливо, хтось зараз вагається зробити крок назустріч дитині.Але ця родина теж колись боялася. І все ж — зробила свій вибір.Дякуємо Богові за любов у серцях цих людей.І за світло, яке вони несуть у світ.

​Я — мама найчудовіших дітей у світі 🤍У мене є син Тимур (13 років) і донечка Кіра (9 років). Це діти, які народилися у моєму серці.Тимурчик — дуже добрий, довірливий і товариський хлопчик. Він народився дуже рано, і лікарі колись ставили невтішні діагнози. Але сьогодні це сильний, фізично розвинений та сучасний юнак. Раніше Тимур займався танцями й великим тенісом, а зараз навчається онлайн, адже у школі йому було непросто. Він обожнює кататися на велосипеді та дуже любить готувати: знаходить рецепти в інтернеті й із радістю пригощає рідних власноруч приготовленими стравами. Його мрія — повернутися додому та мати свій скутер.Кірочка — моя ніжна квіточка 🌸Вона сором’язлива, не одразу довіряє людям, але має подружку, якій відкриває своє серце. Кіра дуже добра й ласкава, любить тваринок, особливо котиків і собачок. Із задоволенням катається на велосипеді та ходить до школи, хоча навчання дається їй нелегко. Як і братик, вона мріє повернутися додому.Мої голуб’ята дуже люблять подорожувати, відкривати нові місця, їздити на екскурсії. Колись ми часто бували на морі, зараз — значно рідше. Цього літа з Кірочкою ми були в санаторії, а Тимурчик провів час у Києві зі старшим братом.Я безмежно люблю своїх дітей і щиро вдячна Господу за них — за Його любов і постійну турботу в нашому житті 🙏Також хочу висловити особливу подяку БФ «Мій дім» — за допомогу, наставлення, навчання, за людей в Україні та за кордоном, які пам’ятають про нас, моляться й відкривають свої серця для дітей.Щиро дякую кожному 🧡Хай Божа любов і Його захист завжди будуть з вами та вашими родинами.

​«Я ніколи не візьму чужу дитину»…А тепер я — багатодітна мама. 💛Колись я твердо сказала собі: “Ніколи не зможу взяти в родину чужу дитину”. Це здавалося надто страшним, складним і незрозумілим. Лякала відповідальність, осуд оточення, історії з новин…Але Бог уміє ламати наші “ніколи” і показувати свій кращий план.Ми з чоловіком довго йшли до усиновлення: через сумніви, сльози, молитви та боротьбу.Одного разу я дізналася про двох крихітних хлопчиків-близнюків, від яких відмовилася мама. Один із них мав серйозне порушення — не міг ковтати й не набирав вагу. Лікарі чесно сказали: «Можливо, вони не розвиватимуться, як інші діти…»Я могла відступити. Але замість цього я заплакала перед Богом і почула в серці:👉 «Це твої сини. Я з тобою».Сьогодні вони зовсім інші:Той, про кого казали, що не буде ходити, — займається спортом і навчається на столяра.А той, що не міг ковтати, сьогодні із задоволенням смакує навіть не найкращу мамину випічку.Це не лише про медицину. Це — про віру, любов і те, що усиновлення — це не “взяти чужу дитину”, а знайти свою.У нас є троє біологічних дітей і ще троє під опікою. Вони різні, зі своїми примхами, впертістю і мріями… Але всі — наші. Ми просто не уявляємо життя без них.💬 Якщо ви колись думали: «Це не для мене» — не поспішайте ставити крапку.Можливо, десь уже чекає хтось, хто називатиме вас “мамо” чи “тату”.Бо з Господом можливо все.Навіть знайти свою дитину серед світу самотніх сердець.

​Мене звати Олена.Я завжди мріяла про велику, щасливу родину. Закінчила училище, вийшла заміж, народила двох діток. Але у 2021 році моє життя кардинально змінилося — я стала багатодітною мамою.Моя знайома загинула, залишивши п’ятеро дітей сиротами. Вони потрапили до інтернату... Ми з чоловіком прийняли непросте, але важливе рішення — забрати їх до себе. Це був нелегкий шлях, але ми не сумнівалися.Пам’ятаю, як подзвонила дітям — Настя, найстарша, не стримувала сліз радості. Її слова назавжди залишаться зі мною. Це було Божим підтвердженням нашого вибору.Було важко. Не всі розуміли нас: "Для чого вам це? Ви молоді… За гроші взяли?"Було і осудження, і жалість. Але ми вистояли. Завдяки Господу і БФ «Мій дім», який став справжньою підтримкою.Ми будували дім, виховували дітей, долали труднощі. А потім — війна. Евакуація. Чужа країна. Адаптація. І новий удар: в Америці мені поставили діагноз — онкологія. Лікарі дали два місяці…Було страшно. Але я подзвонила в «Мій дім», і там сказали:"Одного разу діти вже втратили маму. Ми будемо молитись, щоб Господь не допустив цього знову."Я поговорила з дітьми… Моя старша донька сказала:"Мамо, не хвилюйся. Ми поруч. Разом пройдемо це."Це був переломний момент. Бог дав сили.Сьогодні я — щаслива мама. Радію кожному дню, навчаюсь, розвиваюся разом з дітьми. Ми пережили ураган, аварію, повінь. Але — вижили. І знаємо: Господь нас не залишає.Чим можу хвалитися? Тільки Господом.Дякую кожному, хто підтримував і підтримує нас.Дякуємо волонтерам, меценатам, спонсорам.«Мій дім» став для нас справжньою родиною — люблячою, терплячою, жертовною.А тим, хто думає про прийомне батьківство — не бійтеся.Поруч будуть люди. Молитва. Підтримка. Бог.

Турбота про тих, хто піклується 💛Нещодавно команда Центру «Мій дім» та вчителі денного центру мали особливу нагоду взяти участь у надзвичайно важливому тренінгу — «Турбота про тих, хто піклується».Його провів David J. Little — засновник і директор американської організації Imago Hearts, який приїхав до нас зі штату Міннесота. Девід вже 12 разів побував в Україні з початку повномасштабної війни, підтримуючи команди, що працюють із дітьми та сім’ями у складних обставинах. Разом із дружиною Колін вони вдочерили двох дівчат, тож тема турботи та служіння іншим для нього дуже особиста.💬 На тренінгу ми говорили про те, наскільки важливо піклуватися про себе, щоб мати сили дбати про інших в Біблійному контексті. Разом обговорювали прості, але глибокі речі:▫️як важливо бувати наодинці▫️як відновлює повноцінний сон▫️як розпізнавати перші сигнали вигорання▫️чому відновлення — це не розкіш, а необхідністьЦей день став для нас ковтком свіжого повітря, нагадуванням: ти теж важливий.Щиро дякуємо Девіду за те, що навіть у такий непростий час знаходить можливість приїжджати в Херсон, бути поруч з нами, підтримувати нашу команду та давати натхнення рухатися вперед. 🙏

​🎯 Хочете краще розуміти себе та свою дитину?Ми створили для вас два особливі телеграм-канали, які підтримають, навчать і надихнуть 💬 Ці канали — частина роботи громадської організації “Центр розвитку сімʼї та батьківства” на базі тренінгового центру “Мій Дім”.Ми маємо багаторічний досвід роботи з родинами та дітьми, створюючи безпечне середовище для емпатійного спілкування, розвитку ненасильницької комунікації та навчання позитивного батьківства 💛👶 Абетка для батьків — канал, де ми ділимося знаннями, досвідом і підтримкою.Тут ви знайдете:✔ тренінги та вебінари для майбутніх і нинішніх батьків✔ поради для тих, хто готується прийняти в родину дитину✔ теми про виховання без покарань✔ інструменти для емоційної саморегуляції✔ історії від прийомних батьків✔ підтримку для всіх, хто прагне розвитку та не боїться змін📲 Долучайтесь: https://t.me/TrainingfromMyHome🎨 Право на щастя під час війни — наш творчий простір для внутрішнього відновлення.Це місце, де арт-терапія допомагає:✅ зберегти психічне здоров’я✅ краще розуміти свої емоції✅ знаходити ресурс та підтримку в собі✅ м’яко пропрацьовувати страхи й тривогиЦе не просто творчість — це шлях до себе, до свого миру всередині 🌿📲 Долучайтесь: https://t.me/ArtTherapyCFPDОберіть свій напрям або приєднуйтесь до обох — кожен знайде щось важливе для себе 💫

​👨‍👩‍👧 Історія нашої родини — дорога любові, випробувань і надіїМи — родина Муращенків. 17 років тому ми вдочерили маленьку дівчинку. Їй було лише два тижні. Тоді у нас уже було двоє синів.За ці роки сини виросли: один вже одружений і має свого сина — нашого онука, другий ще будує свій шлях. А наша донечка Надія, з маленького «гидкого каченяти» перетворилася на красиву й талановиту дівчину. Вона щодня дарує нам радість — і, як кожна дитина, іноді — батьківські клопоти. Але саме в цьому — справжній сенс життя.Коли почалась війна, тільки тому, що ми усиновлювачі, ми змогли разом із Надією виїхати з України. Так ми опинилися в Німеччині.Пройшли багато: табори для біженців, гуртожитки, туга за рідною домівкою... Але поступово ми почали будувати нове життя. Вивчаємо мову, знайомимося з культурою, шукаємо своє місце.Зараз ми з чоловіком працюємо (хоч і не за фахом), Надія навчається в гімназії. Навчання нелегке, але вона тримається! Добре володіє німецькою, має друзів серед інших переселенців. Німецькі діти не надто охоче приймають чужинців, і дорослі — також. Але ми не самі: частина нашої церковної громади поруч із нами. Ми маємо служіння, молодь бере участь у літніх і зимових християнських таборах.Надія знайшла себе у відеозйомці та монтажі 🎥. Мріє перетворити хобі на професію.💛 Ми щиро вдячні БФ «Мій дім» за моральну та фінансову підтримку.

Наша історія усиновлення: шлях віри, любові та надії Я виросла в родині, де були лише мама і бабуся. Тата у мене не було, і хоча мої найрідніші дарували мені любов і турботу, в душі залишалася пустота… Я часто замислювалася: Як почуваються діти, які виховуються в дитячих будинках?Мрія про братика чи сестричку жила в мені з дитинства.Я подорослішала, створила сім’ю, народила сина. Ми з чоловіком прийняли Христа, і хоча життя йшло своєю чергою, думка про дітей, які залишилися без батьківської любові, не полишала мене.Я ділилася цими переживаннями з чоловіком, але він тоді не розділяв моєї думки… Я молилася. І Господь відповів. Спочатку – через знайомих, які всиновили двох малюків. Потім – через обставини, які стали поштовхом до здійснення моєї мрії…Наш син захворів і лежав у лікарні. Під час відвідин ми зустріли маленького хлопчика, який із цікавістю дивився на нас. Медсестра сказала, що він – сирота. Мій чоловік одразу почав з ним гратися, купував гостинці… Його серце відкрилося для цієї дитини. І тоді він сказав:“Я готовий взяти дитину-сироту в нашу родину.”Я була щаслива! Але хлопчика вже чекали інші прийомні батьки…Ми почали оформлювати документи на усиновлення. Нам запропонували маленьку дівчинку з Миколаєва. Вона була така тендітна, що я навіть злякалася. А мій чоловік узяв її на руки, пригорнув і сказав:“Ми тебе знайшли. Це наша донечка.”Я розгубилася: Як це – він не спитав у мене? Це ж була моя мрія! Але довірилася чоловіку та Богу.Коли ми повернулися додому всі разом, нас запитали: «Які відчуття?»Відчуття спокою. Ніби ми просто повернулися з довгої подорожі, і тепер наша родина нарешті стала повною.Бог не залишив нас самотніми на цьому шляху. Ми стали частиною великої батьківської родини БФ “Мій дім”. Навчання, зустрічі, підтримка – все це давало нам силу і терпіння в складні моменти.А Лєра росла, міцніла, її здоров’я покращувалося.Змалечку вона була доброю, допитливою дівчинкою: любила малювати, співати, вчити вірші. Старший брат Сашко одразу прийняв її, хоча йому було вже 15.У 5 років Лєра почала грати на скрипці. В музичній школі її спочатку не хотіли брати – була надто маленькою, крихітною. Але вона так просилася, що викладач вирішив дати їй шанс… І тепер скрипка – це частина її життя.Сьогодні Лєрі 14. Вона товариська, активна, має свій характер. Так, бувають проблеми, але ж це – життя.Ми віримо, що любов, молитва і Божа допомога здатні подолати все.Наша гордість. Наша радість. Наша донечка.

“Діти — це наші благословення”, — Світлана Олещенко.Родина Світлани та Олександра з Херсонщини присвячує своє життя вихованню дітей, позбавлених батьківської любові та турботи.Їхній шлях розпочався з усиновлення 10-річної Наталі. Це був непростий період: адаптація дівчинки супроводжувалася істериками, сльозами та розчаруванням. Але терпіння, любов і підтримка поступово розкривали її здібності та зцілювали маленьке сердечко від дитячих травм.Сьогодні Наталя вже доросла — їй 21 рік. Вона самостійна, успішна, вивчає німецьку мову та планує побудувати кар’єру в Німеччині.Війна внесла свої корективи. У 2022 році родина змушена була виїхати за кордон із рідної смт. Брилівки, яка опинилася під окупацією. Попри всі труднощі, тато Олександр продовжує служіння Господу, а мама Світлана займається побутом та вихованням двох прийомних синів — Іллі та Михайла.Михайлику довелося пройти через багато випробувань.Хлопчик приєднався до сім’ї лише наприкінці 2021 року. Він щойно почав адаптуватися до нового дому, коли життя знову змінилося: війна, переїзд, нова школа. Йому було нелегко: нова країна, незнайома мова, а ще булінг від однолітків.“Було важко бачити, як він замикається в собі. Ми з чоловіком вирішили не звинувачувати, а діяти. Звернулися до шкільного психолога, слідували його рекомендаціям, змінили сімейний розпорядок і стали більше часу проводити разом”, — ділиться Світлана.Сімейні прогулянки, велопоїздки, спільні розмови та підтримка допомогли Михайлику краще адаптуватися. Сьогодні він уже успішно вивчає німецьку, має досягнення у школі й поступово знаходить спільну мову з однолітками.“Я вірю, що любов і турбота можуть змінити дитяче серце. Головне — вірити, не боятися визнавати проблеми, звертатися за допомогою до спеціалістів і щиро радіти навіть найменшим успіхам своїх дітей”, — каже Світлана.

#родини_фондуНа кожного з нас Бог має Свій план. Ми бачимо це щодня у свідченнях подій і див, які трапляються. Світлана завжди мріяла про велику родину. Так і сталося. Бог благословив її біологічним сином та двома янголятками, народженими серцем. «Усиновити дитину - це велика сміливість і відповідальність, це випробування на зрілість та мудрість. Це щоденна боротьба за життя зраненої дитячої душі. Це вміння вистояти під час сусідських пересудів, зверхності держновладців, протистояти тиску булінгу зі сторони дитячого та шкільного  колективу. Буває по-різному, але це варте всього, коли бачиш свою дитину, народжену в серці, її досягнення, посмішку», - ділиться своїми думками Світлана, мама-усиновителька.  Вона поділилася історією про свого Тимурчика.Хлопчик народився передчасно. Пологи біологічної матері були важкі й немовля мало ряд вроджених патологій. Два місяці хлопчик перебував в реанімації. Лікарі відмовляли Світлану від усиновлення. Казали: «Для чого вам хвора дитина?У нього точно буде ДЦП. Візьміть іншу.» Але у Бога свої плани. Світлана не здавалася.«Було дуже важко на початку. Постійні різні відділення лікарень, тричі на рік курси масажів, незрозумілі осуджуючі погляди як медичних працівників, так і служб. Тільки Господь давав сили, віру. А ще допомагала підтримка БФ «Мій Дім», зустрічі з родинами, які переживали і відчували те саме, що було в моєму серці. Один в полі не воїн, а разом - ми сила», - згадує Світлана.Зараз її синочку вже 12 років. Більшість діагнозів знято.«Дивлюсь на нього та милуюся. Навіть не можу уявити тепер, що він народився вагою 1кг, зріст – 30 см. Материнська любов, турбота, Божа ласка, творять дива. Не скажу, що все ідеально, але ніхто не застрахований від помилок, падінь. Головне, у дитини є родина, брат, сестричка, рідні близькі люди», - каже Світлана.