Через кілька годин вони вже не сприймали мене як загрозу й навіть самі розв’язали руки, коли я сказав, що затерпли.А далі в мене з’явився один маленький шанс. Над ранок наша аеророзвідка перевіряла передові позиції, і дрон завис прямо над накритим гілками й ковдрою окопом – опустився метрів на шість і вивчав локацію. Дрон полетів, однак росіян це дуже стривожило, вони спитали, що це значить. І я відповів – наші дрони періодично перевіряють вогневі точки, чи все гаразд, а вони залишили біля окопу свої рюкзаки й плащі. «Їх треба сховати в кущі, бо якщо аеророзвідники щось запідозрять, нас накриють мінами й артою, незважаючи на мене», – переконую їх. І запропонував такий варіант – я вийду з окопу й сховаю їхні речі, а вони будуть тримати мене з окопу під прицілом. Вони подумали й сказали: «Хорошо, но бєз пріколов». І випустили мене.Я вийшов, зібрав їхні речі, сховав у кущах і непомітно взяв звідти заздалегідь заховану гранату Ф-1. Обережно висмикнув чеку й підійшов до окопу, наче намагаючись залізти. Один із росіян відсунувся й переклав автомат, інший теж змушений був відсунутися вбік. Тоді я кинув гранату їм під ноги й почав тікати. Один із них встиг кілька разів вистрілити, на моє щастя, його автомат був переведений у режим одиночного вогню. Однак остання куля зачепила мене – влетіла в бік і, не пошкодивши кістки, вилетіла. А далі був вибух. Мій окоп розрахований на мене одного, росіяни сиділи щільно один біля одного. Тому або моментально загинули, або швидко стекли кров’ю…Поранений Василь, хоч і кульгаючи, але бігом добрався до сусідньої позиції, попросив аптечку, сам затампонував рану й розповів, що сталося. Як тільки росіяни втратили зв'язок зі своїми старшими, там зрозуміли, що сталося щось непередбачуване, й незабаром локацію накрили щільним мінометним вогнем. Ніхто з наших бійців від нього не постраждав. А далі поранений Василь у супроводі товариша кілька кілометрів ішов до точки евакуації, звідки бойовий медик доставив його в стабілізаційний пункт бригади. Після невідкладної допомоги пораненого евакуювали в лікарню. Стан Василя оцінюється як нормальний, він потроху ходить, хоч і потребує лікування й реабілітації. – Я думаю, правильно себе поводив, – каже Василь. – У мене не було страху, коли сидів і спілкувався з росіянами, шок після того, як вони взяли мене в полон, швидко минув. Постійно думав, як вийти із ситуації. В бойових умовах людина виживає на 50% завдяки везінню і на 50 – завдяки досвіду. Якби в мене не було досвіду, я б звідти не вийшов… текст (с) Ярослав Галас