І трохи історії, про сезон-1968 Із архіву каналу.СЕЗОН ВЕЛИКИХ ЗМІН

Мабуть не буде перебільшенням сказати, що чемпіонат 1968 року був поворотним моментом в історії Формули-1. Команди отримали можливість купувати доступний та конкурентний мотор, а інженери взялися освоювати аеродинаміку. Швидкості знову зросли і вболівальники стали свідками чергового падіння рекордів трас. На жаль, також і нових трагедій. П’ятеро гонщиків загинули протягом 1968 року, серед них - дворазовий чемпіон Джим Кларк. Шотландець розпочав сезон із 25-ї перемоги в кар'єрі, після якої вийшов у абсолютні лідери Ф-1 за цим показником. Його носили на руках та називали найкращим гонщиком усіх часів. Знаходячись на піку слави, Кларк загинув під час 4-місячної паузи в чемпіонаті, виступаючи в незаліковій гонці Формули-2 на старому Хоккенхаймринзі. Безсумнівно, ця подія затьмарила весь сезон, протягом якого зі спортом сталося багато змін. Почалося з того, що в Ford вирішили переглянути ексклюзивність умов постачання моторів команді Lotus. В Детройті вважали, що домінантні перемоги команди Чепмена не допоможуть якісно популяризувати марку Ford і прийняли рішенні дозволити іншим командам купувати мотори Cosworth DFV. Ціна була більш ніж адекватною - усього 7,5 тисяч фунтів (приблизно 115 тисяч фунтів у 2019-му), а чудові характеристики мотору та підвищена надійність дозволяли боротися у перших рядах. Цією пропозицією одразу скористалися Кен Тіррелл (команда Matra) та Брюс МакЛарен (для власної команди McLaren). Доступність конкурентного мотору змінить обличчя Ф-1 на наступні 20 років. Команди Lotus, McLaren, Matra, Brabham, March, Surtees, Tyrrell, Hesketh, Lola, Williams, Penske, Wolf та Ligier в період з 1967 по 1985-й в 262 Гран Прі завоюють разом з Cosworth 155 перемог. А в сезонах 1969 та 1973 років у Формулі-1 виграватимуть виключно боліди з мотором DFV! З переходом Ф-1 на трилітрові мотори, боліди стали занадто легкими для такої потужності. В 1968-му це стало особливо помітно. Під час перерви в чемпіонаті між першою та другою гонками, команда Lotus поїхала змагатися в Австралію та Нову Зеландію. Паралельно із перегонами, інженери намагалися вирішити проблему: як притиснути задні колеса до землі та підвищити рівень зчеплення? Так почалися експерименти з антикрилами. На третій етап сезону, Гран Прі Монако, команда Коліна Чепмена привезла болід з передніми антикрилами та спойлером. Вже за два тижні Brabham та Ferrari розвинули ідею, виставивши на гонку в Бельгії боліди з високими задніми антикрилами. Пізніше в Lotus пішли ще далі та прикріпили повнорозмірне заднє антикрило до підвіски, а команда Matra першою спробувала встановити високе антикрило ще й на передню вісь! До кінця 1968-го практично усі команди встановили на свої боліди антикрила. Розпочалакся ера аеродинаміки. Проте ще до етапу в Монако команда Чепмена встигла сколихнути Ф-1, приїхавши на Гран Прі Іспанії з болідом в червоно-біло-золотих кольорах тютюнового бренду Gold Leaf. З цього розпочалася комерціалізація Формули-1. Разом з цим почала швидко змінюватися колірна гама пелотону. На зміну "національним гоночним кольорам" пришли лівреї, кольори яких диктували спонсори. Або естетичні сподобання власника команди. Так в 1968-му в пелотоні з’явився помаранчевий болід McLaren. Завдяки хорошому шасі та мотору Cosworth, в Бельгії Брюс МакЛарен приніс своїй команді першу перемогу в Ф-1. А пізніше Денні Халм додав ще дві - в Італії та Канаді. Завдяки цим двом поспіль перемогам, чемпіон 1967-го матиме шанс виграти титул вдруге. За три гонки до кінця сезону на нагороду претендували одразу четверо: Грем Хілл на Lotus, Жакі Ікс на Ferrari, Джекі Стюарт на Matra та Денні Халм на McLaren. Перемога Халма в Канаді дозволила зрівнятися за очками з Хіллом - по 33 (у Стюарта та Ікса було на 6 менше, по 27) але поломки в Штатах та Мексиці підвели риску під сезоном, в якому новозеландцю дісталося третє місце. Хілл виграв фінальну гонку та взяв свій другий титул. Кубок Конструкторів також дістався Lotus.