Михайло Подоляк

Міжнародний олімпійський комітет, демонстративно дискваліфікувавши перед першим стартом українського скелетоніста Владислава Гераскевича, все/таки вирішив довести, що репутації нічого не варті, що гуманізм – це суцільна фікція, що потенційні російські спонсорські кеш/контракти для спортивних посадовців важать більше за російські масові вбивства, що замовчування агресії, масових умисних звірств вигідніше за чесність, що лицемірство – основа, на жаль, сучасного олімпійського руху... Мовчазна згода з агресором і сором’язливе відвертання від жертв агресії, поза сумнівом, далі призводитимуть до ерозії глобальних цінностей. Але це вибір МОК, безумовний та абсурдний…Бездоганний вибір Владислава Гераскевича – це маніфестна й абсолютно виправдана спроба виступити на очах у мільйонів глобальних глядачів у «шоломі пам’яті», на якому зображені спортсмени – жертви російської агресії, його друзі, які ніколи більше не зможуть реалізувати свої спортивні амбіції. Гераскевич явно перегорнув сторінку під назвою «Старі традиції МОК: не бачимо, не чуємо, не знаємо, вітаємо вбивць», підняв тему спортивного нейтралітету як навмисного й монетизованого лицемірства на новий рівень і довів, що сила духу, відданість справжнім ідеалам важливіші за «тут і зараз». Гераскевич зробив тему російського геноциду, російських масових убивств цивільного населення в Україні базовою темою Олімпійських ігор – 2026. Хотіла цього пані Ковентрі чи ні, уже неважливо. І це само собою безцінний і найважливіший результат, який залишає шанс людству і який явно відправляє на узбіччя історії лицемірів у спортивних костюмах…

Для нас важливо розділяти офіційні документи і все, що відбувається навколо них. Є позиція адміністрації США щодо мирного плану, яку ми обговорюємо на кількох майданчиках з американцями та європейцями. Йдеться про спробу створити реалістичний механізм припинення війни: гарантії безпеки, роль союзників, наслідки для Росії в разі повторної агресії. Це складна та крихка дискусія, у якій кожне слово на вагу золота.Окремо – історія з неформальними контактами, записами розмов, витоками. Очевидно, що ці сюжети впливатимуть насамперед на внутрішню політику, внутрішні дискусії в різних країнах, зокрема у США. Україна до організації цих публікацій, зрозуміло, не має жодного стосунку. Ми діємо прямо: в межах партнерських домовленостей, із прозорою логікою й абсолютно зрозумілими для наших союзників червоними лініями.Найбільш чутливі питання – території, чисельність війська, альянсні можливості – вимагають розмови на найвищому рівні між Володимиром Зеленським і Дональдом Трампом. Президент України в будь-який момент готовий бути на такій зустрічі. Зрозуміло, що без особистої розмови президентів коректно відповісти на найчутливіші питання неможливо. Так само зрозуміло, що Рф поки не демонструє бажання закінчувати війну…

Росія не пропонує дипломатичного врегулювання, вона пропонує Україні беззаперечну капітуляцію. Немає «конфлікту двох сторін». Є класична окупація, коли чужа армія приходить убити громадян іншої держави й забрати їхнє майно, спільне та індивідуальне, землю і пральні машини.У кремлівській уяві після 4 років кривавої війни Україна має сама роззброїти військо до рівня поліції, відмовитися від ракет і дронів, віддати свій інформаційний простір під російську пропаганду й культурний треш. Тобто нам пропонують перетворитися на васала.Але Україна влаштована інакше. Ми – про створення, будівництво, торгівлю й заробіток разом із сусідами. Росія ж існує як сарана: прийти, зруйнувати, винести все цінне. Кордон між нами пролягає не лише на мапі, а й у системі цінностей. Тому насильницька русифікація не спрацює, навпаки – для повернення у спільноту нормальних держав і націй росіянам доведеться, як це не парадоксально та дивно звучить, українізуватися. Чи європеїзуватися. Чи зникнути в такому вигляді як неконкурентний пережиток минулого…

На жаль, після 1991 року Захід дав Росії аванс у вигляді контролю над радянськими ресурсами та ядерним арсеналом. Це була фундаментальна помилка. У момент найбільшої слабкості Москви євроатлантичні еліти чомусь злякалися провести необхідну й навіть обов’язкову деімперіалізацію потенційного монстра. Надалі неформальною політичною традицією стало поблажливе ставлення до спроб відновлення Росією радянської концепції. Це мотивувало Рф атакувати тих сусідів, які не хотіли повертатися до «совка».Сьогодні міф про «велику Росію» тримається лише на інерції та викривленні карти у проєкції Меркатора. Рф, безумовно, – це клаптикова конструкція із сотень народів, що скріплена вкрай агресивним державним насильством. Як історичний проєкт Рф мертва: репутація обнулена, перспективи згоріли, попереду – деградація.Ми платимо надто високу ціну за демонтаж російської імперії, але альтернативи немає. Заходу треба зробити правильні висновки: помилка 1990-х має бути виправлена не поверненням до діалогу з Москвою, а звільненням поневолених народів і територій разом із ліквідацією інструментів агресії.

Як будь-який примітивний та передбачуваний авторитарій, субʼєкт Путін безмежно зациклений на зброї: ядерних боєголовках, «Тополі», «Сарматі», «Буревіснику», «Посейдоні». Кожне його міркування – про те, скільки людей він ще вб’є, що захопить, кого депортує. У Путіна гіпер/фіксація на війні як єдиному джерелі конкурентності: «Бійтеся нас. Ми граємо поза правилами». Тому абсурдними є пропозиції «раціонально поговорити з Путіним». Людина з тяжким особистісним розладом не може триматися в межах раціонального. Тут доречна або специфічна психокорекція, або – у нашому випадку – безумовна ізоляція.Треба позбавляти Кремль доступу до ресурсів, знежирювати й знерухомлювати систему: відрізати від фінансових ринків, від можливостей продавати нафту, від контрабандних схем із купівлі компонентів для «калібрів» та «Іскандера». На жаль, у російських ракетах до 70 % електроніки європейсько-американського походження, отже, цього доступу слід позбавляти. Інструментів вистачає, але процес «обезжирення Рф» треба суттєво пришвидшити…

Одинадцять років війни за незалежність навчили нас, що найбільш позитивні й негативні сценарії ніколи не справджуються. Так, бойові дії не можуть припинитися за результатами однієї зустрічі – це нонсенс. Будемо реалістами: мир не настане миттєво, а частина українських територій тимчасово лишиться під окупацією, доки санкційно-ізоляційний прес не зламає російську економіку.Однак учора в Білому домі було чітко показано, що так само неможливий апокаліптичний сценарій. США й Рф не нав’яжуть Україні умов, яких не прийме український народ. Є також упевненість, що Європа формуватиме принципи переходу до миру разом із США. Тепер кордон безпеки ЄС проходить по Україні, і це ілюструє потужний склад делегації європейських лідерів у Білому домі.Росія намагатиметься брехати й тягнути час, але інструменти примусу спрацюють. Наше завдання – до цього часу утримати суб’єктність, нарощувати оборонпром, вимагати санкційної деструкції Рф і готовності партнерів до введення своїх контингентів. У такий спосіб ми зможемо зупинити війну на умовах, сумісних із волею українського суспільства.

Дискусія про роль особистості в історії не буде завершена ніколи. Немає сенсу вдаватися до неї і в обговоренні заяв Президента Трампа, який тепер звертається до субʼєкта Путіна лише мовою ультиматумів. Тут важливі всі причини разом.По-перше, Сполучені Штати мають стратегічний інтерес в утвердженні миру, бо він є базою економічного процвітання. Америка стала великою, коли перемогла порушників міжнародного порядку та відкрила епоху глобальної торгівлі. По-друге, зрозуміло, що Рф не є раціональною країною, яка може ухвалювати адекватні рішення. Рф настільки нікчемна сьогодні, що свою суб’єктність як «путінська авторитарна держава» може реалізовувати тільки через насилля, війну та масові демонстративні вбивства цивільних в іншій країні. І по-третє, субʼєкт Путін, як завжди, неправильно оцінив характер Дональда Трампа. Після довгої перерви США знову очолює чоловік, що реалізується через конфлікти, вміє використовувати силові інструменти й не терпить приниження.Якщо всі чинники скласти до купи, розвиток подій передбачити легко.

Субʼєкт Путін хоче війни, вбивств та руйнувань і в спільних інтересах людства має бути силою примушений до миру. Ми досягли моменту, коли це стало таким саме загальновизнаним фактом у світі, як кругла форма Землі та польоти на Місяць. Звичайно, знайдуться ще фрики, які спробують оскаржити очевидне. Однак вони сперечатимуться із залізобетонним цивілізаційним консенсусом: Рф може жити тільки в стані кривавої війни. Інших конкурентностей і суб’єктностей у цієї країни немає…Своєю брехнею та кровожерливістю Путін відверто вже дістав буквально всіх, від штучного інтелекту Grok до Білого дому, від нейтральних донедавна країн Північної Європи до Глобального Півдня, на якому дедалі менше охочих виправдовувати геноцид. У час постправди щирою, справжньою правдою визнана українська, вистраждана на полі бою.Необхідність застосування мілітарного примусу до Рф більше не вважається однією з версій майбутнього. Кремль зірвав переговори, і ця необхідність лишилася єдиним способом повернути світ до нормальності.

За словами канцлера Мерца, час дипломатії в стосунках з Рф завершився. Правда в тому, що ніколи й не починався.Путін використовує переговори тільки для пропаганди, поширення своїх людоненависницьких ідей і затягування часу. Місяці безплідних обговорень необхідні йому для продовження повітряного терору, яким росіяни сподіваються зламати волю українців до спротиву. Сьогодні вночі для цього не вистачило атаки 397 безпілотників разом із 18 балістичними й крилатими ракетами. Отже, будуть нарощувати обсяг ударів.Рф демонстративно та вкрай цинічно «синхронізує» удари по цивільному населенню України з об’єктивно миротворчими заявами Президента США. Очевидно, що Путін вважає себе хитрим дресирувальником із ракетним батогом у руці. Курс Кремля на зумисне приниження ролі Сполучених Штатів як посередника й лідера світової спільноти, попри поблажливе від початку ставлення, зрозуміли й у Білому домі. Конфлікт державних інтересів підсилюється тепер зіткненням характерів. Жодних сумнівів немає в тому, що фінал цього протистояння буде вкрай неочікуваним і негативним для провокативного «субʼєкта Путіна»…

Визначення медичного діагнозу Путіна належить майбутньому, а поки що маємо тверезо оцінювати його менеджерський рівень. Суб’єкт є божевільним на стратегічному рівні, але цілком раціональним на тактичному. Розпочинати у XXI столітті геноцидну війну проти європейської держави розміром із Францію – чиста клініка. Але методи й засоби ведення цієї війни обирають у Кремлі з холодною прагматичністю.Здавалося б, який сенс у бомбардуванні українських міст, якщо військові та військово-промислові об’єкти звідти виведені та розосереджені, а кадри зі зруйнованими житловими будинками сприймаються у світі болісно й підвищують рівень підтримки України? Насправді метою є виснаження наших небагатих запасів ракет ППО. Згодом це має змусити українську владу до складного вибору між захистом цивільного населення та захистом військової інфраструктури. Одне рішення призведе до підриву моралі, друге полегшить просування російської армії по землі. Правильного варіанту немає: кожен веде до послаблення оборони.На що саме він хворіє, обговоримо потім. А зараз маємо зосередитися на симптоматичному лікуванні: промиванні Рф санкціями, шоковій терапії далекобійною зброєю, загартовуванні української ППО.