“Збоку якби хтось подивився, то подумав, що в мене вселився злий дух. Але то всьо було від нервової горячки (так у метричних книгах називали тиф), що пережив я у сорок семому році. В Урожі не так багато людей від неї вмерло. А я їздив до отця Андрія Стронського на іменини у Сторонну й там заразився, певно. Місяць лежав у горячці, не вставав. А потім ще моя господиня Оленка накапарила якогось зілля, думав, що скінчуся. Може, затрути мене хтіла насмерть, хоч то було би немудро — мусила би шукати собі инше місце. А слуги би не промовчали, якби я пішов зо світа — ніхто Олени не любив: недобра, мстива кобіта. А спочатку була улеслива, як голодна кітка, тим мене причарувала, бо ніколи я не міг перед жіночою ласкою встояти. Добра, добра, а як щось не по її, то пазурі в хід пускала. Видно, колись її баба за хлопа вийшла й позбулася свого шляхетства. Кров горяча, й гонор аж пре. Дехто мені казав прямо, що вона чарівниця і може поробити. Матрона, Парасчина мама, злапала її, як та сипала щось моїй доньці Карольці в ринку з клеїком (рідка страва, найчастіше з вівсяної крупи). У Нагуйовичах, де Оленка хтіла віддаватися за Гната Дрогобицького, її би, певно, на терновому огні спалили як чарівницю, але в Урожі такого давно не було, я би того не позволив нігди. Та й Оленка так усьо перекрутила, що Матрона сама повірила, що то їй привиділося. Не раз потім і зять мій, парох Олександер, і донька казали, аби я позбувся Оленки й найшов иншу господиню, але то було не так просто. Мала Оленка надо мною якусь владу, таку, як має кобіта над мужчиною, і коли хороба знищила мою силу, отоді я від своєї господині міг увільнитися, видав її за Івана Іванського, удівця, і Кость Вдовин був тоді свідком при шлюбі, підписав метрику. Вступлюся з Урожа, коли Господь позволить. Служити я вже не годен. Церкві, але Богу можу. Файно було би поїхати впорожне з Урожа, лишити тутка всі свої гріхи, закопати десь у такому місці, де навіть звірина дика не ступає, і дожити спокійно тих пару літ, що мені зосталось. Ха, та того кождий би хотів, хіба нє? Я вже тілько тих смертей навидівся, що час би й про свою подумати. Кажуть, кого Господь любить, то скоро до себе забирає, але то є неправда. Так втішають, аби дуже не банували за дорогими небіжчиками. Але я ксьондз як-не-як, ліпше знаю. Бог забирає тих, кому не знайшлося місця в життю, бо в життю треба бути як пирій — міцно триматися за землю. Тебе виривають із землі, викопують, але ти все одно жиєш. Якось мені дивно тепер дивитися на себе як на священника. Якби я міг повернути собі молодість, то не став би ним ніколи. Ліпше був би простим хлопом. Мав би свою хату, міг би другий раз женитися, а не шукати собі потай кобіту, щоби переспатися. А то не встиг висвятитися, як моя Тереза вмерла, ще й доньку зі собою забрала. Добре, що Карольцю мені лишила”. ▶️ Сповідь священника з Урожа про власні гріхи й тугу за втраченим життям читайте у книзі Галини Пагутяк “Тісні люде” → https://bit.ly/4lPxKOc