Мій любий читачу,

О, яке ж розкішне свято відбулося у нашому королівстві — 13-річчя НААУ. Число символічне, з характером. Число, яке натякає: чекайте сюрпризів, але не тих, про які мрієте.

Бо що може поставити на святковий стіл наша найшанованіша інституція? Хіба що вічну Ізовітову, яка вже стільки років тримається за трон, наче він приклеєний до неї королівським воском. Хіба що нескоротний список адвокатів-сепаратистів та колаборантів, які й далі мирно проживають у професії, попри всі зусилля патріотів. Хіба що гордість за стабільність — не в сенсі розвитку, а в сенсі незнищенності системи.

Але, мій друже, справжнім «десертом» на цьому святі стали шепоти, що кружляють королівством. Тихі, ледве чутні, але вперті. Шепоти про плівки Міндіча, де згадуються відомі прізвища, які роками невпинно опікуються єврейськими грошима нашого королівства.

Ваша допитлива авторка утримується від передчасних висновків — адже не можна випереджати секретну службу (це ж як мінімум не ввічливо!). Але ж ти знаєш, мій любий: де в ефірі лунають знайомі голоси, там рано чи пізно з’являються й знайомі сюжети.

І хоч ніхто не знає, хто стане наступним героєм цієї мильної опери, загадка нависає над святковим тортом, наче чорна вишня на верхівці: чиї саме імена ми почуємо в наступному сезоні? Хто потрапить у тенета антикорупційної музики? Чиє прізвище озвучиться серед ночі так, що прокинеться півкоролівства?

Бо за 13 років НААУ навчила нас одному: найгучніший скандал — завжди той, що ще не прогримів.

Завжди з іронією і увагою,
Леді Віслдаун