Мій любий читачу,ну що ж — ще один водевіль у нашому королівстві зіграно.Під фанфари, з урочистими обличчями й бездоганно вивіреними словами про єдність, професіоналізм і високі стандарти Асоціація адвокатів України відсвяткувала День адвокатури та роздала заповітні статуетки «Адвокат року – 2025».Свято було зразкове у своїй формі. Об’єднання — було. Підбиття підсумків — було.Зміцнення зв’язків, вдячності, відзнаки, оплески — усе на місці. Як і личить доброму придворному балу, де головне — не переплутати порядок поклонів і вчасно згадати, кому саме дякувати зі сцени.Нагороди отримали всі.Точніше — майже всі.Хтось — за науку.Хтось — за громадську діяльність.Хтось — за політичну доблесть.Хтось — просто за те, що був поруч, підтримував ініціативи і не зникав з поля зору.А якщо раптом комусь не пощастило у салонах рейтингів чи в топах знаних хроністів — не біда. Королівство, як бачимо, дбайливе й уважне: ніхто не має піти додому без відзнаки.Нехай навіть символічної.Нехай навіть «за внесок».І тут я, зізнаюся, впізнаю мотив.Дуже знайомий. Той самий, що вже не перший сезон звучить у кулуарах: кому не дісталося в рейтингах Юридичної газети чи в чергових «топ-50», того завжди зігріють материнською рукою — і щедро відзначать з домашньої скарбниці.Було б навіть кумедно, якби не було так показово.Бо коли нагорода перестає бути винятком і стає компенсацією,вона вже не про визнання.Вона — про заспокоєння.У такій системі, мій любий читачу, програють усі.Ті, хто справді працює і не потребує сцени.І ті, хто до сцени звик настільки, що без неї почувається загубленим.Свято відбулося. Статуетки знайшли свої домівки. Фотографи — свої найкращі ракурси.А питання залишилося тим самим: що саме ми святкуємо — професіоналізм чи вміння не залишитися без нагороди?Завжди з іронією і увагою,Леді Віслдаун