ПІСЛЯ ВІЙНИ Я КУПЛЮ СОБІ...

Після війни я багато чого собі куплю.

Це взагалі у військових така форма психотерапії.
Сидиш десь чи-то у посадці, чи у бліндажі і складаєш список того, яким офігенним буде твоє життя, якщо воно колись перестане намагатися тебе вбити.

Наприклад, куплю собі квиток кудись далеко.
Не тому, що там краще. А просто хочу хоча б раз виїхати кудись і щоб ніхто не питав: — Ти куди?
А я такий: — Та хто його зна. Відпочивати.

Саме слово «відпочивати» після кількох років війни звучить як назва якоїсь забороненої секти або збоченної розваги.

Ще куплю собі якусь абсолютно непотрібну херню. Дорогу. Без жодної тактичної цінності. Щоб її не можна було використати для зв'язку, розвідки, заряджання акумуляторів, ремонту техніки чи покращення позиції.

Можливо, навіть білу футболку.
Білу, трясця. Не оливу.
Це ж найвищий рівень людської самовпевненості — вдягнути білу футболку і бути переконаним, що сьогодні тобі не доведеться ніде повзати.

А ще я куплю собі годинник. І принципово не буду дивитися на нього. Бо хочу хоча б один день прожити без: «о 6:20 виїзд»,
«через двадцять хвилин зміна»,
«скільки батарей залишилося, чепез скільки зарядяться?»,
«коли повернуться?»,
«чого він, бл×д×, не відповідає?»
Хочу, щоб час знову вимірювався не хвилинами до чогось. А життям.

Можливо, заведу якесь абсолютно мирне хобі. Наприклад, вирощуватиму помідори.
Я поки не знаю навіщо мені помідори. Але мені страшенно подобається сама концепція проблеми:
— Саш, у тебе щось сталося?
— Та пи×дець.
— Що?!
— Попелиця.
І всі такі:
— Йомайо…
Попелиця. Яка прекрасна причина для поганого дня.

А потім я подумав: а навіщо мені все це?
Насправді після війни я хочу купити тишу.
Не ту тишу, коли всі раптом замовкли і ти думаєш: — А чого це всі замовкли?
І не ту, коли в небі нічого не чути, а тому ти прислухаєшся ще уважніше.

Я хочу тупу, нудну, цивільну тишу.

Щоб за вікном співали птахи — і це були просто птахи.
Щоб десь грюкнули двері — і ніхто не визначав калібр.
Щоб над головою щось задзижчало — і я міг сказати: — Замахала ця муха.
І це, трясця, справді була муха.

Я хочу купити ранок, у якому нікуди не треба поспішати.
Вечір, у якому всі повернулися.
Телефон, який мовчить не тому, що немає зв'язку.
Обід із родиною, під час якого ніхто не дивиться на екран після кожного повідомлення.
Дитячий сміх із сусідньої кімнати.
Можливість планувати щось на наступний рік і не відчувати себе надто самовпевненим.
Хочу знову сердитися через якусь нормальну херню. Через затори. Через ціни. Через сусіда з перфоратором.
Господи, я навіть готовий полюбити сусіда з перфоратором. Нехай свердлить, хоч із сьомої ранку.
Я лежатиму, слухатиму його і посміхатимусь:
— Свердли, рідненький. Свердли.
Бо якщо найбільша моя проблема сьогодні — ти, значить, життя вдалося.

Тільки є одна проблема. Я вже подивився ціни. Тишу ніде не продають.
Не можна замовити доставкою вечір, коли всі твої живі.
Не можна оформити в кредит пропущені дні народження.
Не повертаються кешбеком дитячі роки, яких ти не бачив.
І немає магазину, де тобі видадуть кілька років життя назад зі словами:
— Перепрошуємо за незручності. Ось ваша компенсація.

Війна взагалі дуже дивний фінансовий консультант. Вона забирає в тебе купу всього. А потім безкоштовно пояснює, що найдорожче з того, що ти мав, ти ніколи не купував.
Тиша.
Час.
Дім.
Обійми.
Люди, які відповідають на твої дзвінки.
І звичайний нудний день, у якому нічого не сталося.

Колись я хотів заробити достатньо, щоб дозволити собі більше.

Тепер хочу дожити до часу, коли буде багато безглуздих ранків. З кавою. Дитячим сміхом. Сусідом із перфоратором.
І мухою.
Звичайною, бляха, мухою.

Бо дивна штука війна.
До неї ти працюєш, щоб одного дня дозволити собі все.

А на ній раптом розумієш: найбільша розкіш — це день, у якому тобі просто дозволили жити.

©️

Олександр Чучаєв