Марія йшла серед натовпу…Але вона не бачила людей.Вона бачила лише Його.Свого Сина.Того, Кого колись тримала на руках.Того, Кого колисала, коли Він був маленьким.Того, Кого вчила ходити першими кроками.І тепер Він ішов…Але не маленькими кроками дитини.Він ішов дорогою болю, несучи важкий Хрест.Його обличчя було в крові.Терновий вінець ранив Його чоло.Його плечі були розбиті від ударів.І Марія дивилась…І її серце розривалось на тисячі частин.Вона хотіла підбігти.Хотіла витерти Йому кров.Хотіла обійняти Його, як колись у дитинстві.Але не могла.Вона могла лише стояти.Лише дивитись.Лише мовчки плакати.Коли Ісус упав під тягарем Хреста, її серце впало разом із Ним.Коли Його піднімали грубими руками, її душа кричала від болю.І в один момент їхні очі зустрілися…Ні слова.Ні крику.Лише погляд.У тому погляді була вся любов Матері.Вся біль світу.Вся довіра до Бога.Марія не сказала: «Зупиніться».Вона не сказала: «Заберіть цей Хрест».Вона лише залишилась поруч.Бо справжня любов не завжди може забрати біль.Але вона ніколи не тікає від нього.І коли Ісус ішов далі на Голгофу,Марія йшла разом із Ним —із розбитим серцем,зі сльозами на очах,але з вірою, що навіть ця темряваколись стане світлом Воскресіння!