Упродовж десятиліть масове вбивство українців штучним голодом не лише навмисно замовчувалося, за нього можна було розплатитися волею і життям. Так виросли діти, які спочатку вважатимуть страждання своїх батьків і їхніх батьків ледь не вигаданими, просто тому, що ті мовчали, намагаючись їх захистити. Хтось встиг дізнатися правду вже за Незалежності, ще від своїх рідних, які нарешті змогли заговорити. Комусь усе-таки розказали про минуле, взявши обіцянку ніколи про це не говорити з іншими. Хтось дізнався вже з книжок дослідників, із томів Книги пам'яті жертв Голодомору, бо не було кого запитати у сім'ї. А хтось став тим, хто не знайшов там даних про своїх і вніс їх у реєстр жертв Голодомору, котрий досі поповнюється. Голодомор важко визнавався іншими країнами та міжнародними організаціями як геноцид. Згадка про Голодомор — гарантований спосіб викликати гидку істерику у російських "державців". Та все ж українцям вдалося відновити розірвану нитку пам'яті. Вдалося зробити так, щоб онуки й праонуки щороку для домашніх завдань питали у дідусів і бабусь про те, що вони побоялися розказувати своїм дітям. Вдалося зробити загальнонаціональну акцію "Запали свічку".Сьогодні зупиніться і вшануйте хвилиною мовчання жертв Голодомору.

Запаліть свічку, якщо не на вікні, то в серці. Згадайте втрати своєї сім'ї, а якщо не маєте збережених даних — присвятіть хоча б годину пошуку. Прочитайте про тих, хто, незважаючи на пекельний жах навколо, допоміг у ті далекі роки брату, сестрі, сусідам, незнайомцю. Хто проніс знання про геноцид, не зважаючи на загрозу бути вбитим за нього. Хто у скрутні перші роки Незалежності витрачав свої кошти, сили і життя, аби їздити по селах і збирати по крихтах спогади ще живих очевидців. Щоб отримати своє майбутнє, ми маємо добре пам'ятати своє минуле. Пам'ятати тих, хто заподіяв нам зло. Наше минуле кристально ясно показує нам, що будь-який "мир" з кровожерною імперією обертається не миром, а "чорними дошками" , пустими очницями вибитих вікон у завалених хатах і тисячами безіменних могил, частина з яких буде віднайдена лиш через 90 і більше років. Нас і досі хочуть знищити. Досі хочуть примусити мовчати. Досі щодня вбивають цивільних і військових, дітей і літніх людей, чоловіків і жінок. Але сьогодні ми маємо достатньо сил, щоб давати відсіч і не давати світу боягузливо відвертатися від наших страждань. Багато хто з нас вже багато років ставить біля свічки свою зброю. Пам'ятайте про це, і боріться. Бо просто пам'яті недостатньо.