Зараз вирішив трошки почистити недавні ілюстрації. Й в одній з свіжих папок наскочив на таке дуууже характерне фото з італійської газети.І згадав, як хтось із глядачів у мене на ютюб дивувався на мої описи того стилю загравання з божевільним Vоvочкою: погладити по голівці, потріпати щічку, наговорити компліментиків. Глядач, ніби телемарафон ніколи не включав, не хотів вірити в таку примітивну ущербність. А воно ж від отаких ласк аж мліє, а від найменшого натяку на критику почиає психувати. Алеж як це принизливо, коли тебе - дорослого чоловіка тріпають по щічці, а ти при тому розпливаєшся від щастя, ніби й не людина, а кіт чи пес...Пригадую в своєму житті таку ситуацію один-єдиний раз. Нам, групі делегатів конференції Шілер-інституту десь у 1991-му Хельґа Ла-Руш влаштувала поїздку своїми улюбленими глибинними закутками між Вісбаденом і Тріром. Дорогою завернули в Кузу, звідки походив видатний Ніколас оф Кузас. І там у його музеї якраз була майже 100-річна графиня, яка родом із Львова, здається, засновниця бібліотеки філософа. Почула, що краянин, підійшла, радо привітала й отак само по щоці поплескала. Ну ніби ж то було зовсім нормально, а я ледь крізь землю від сорому не провалився...А оце усміхається, ще й замуркоче... Яке ж воно ущербне...