​#Колонка_леді_КляксиВітаю «мій любий читачу…»Сьогодні мені 19. І цей рік не пролетів — він залишився. У словах, у книжках, у втомлених ранках перед парами, після нічних обстрілів, у розмовах із собою. Це був рік пошуків, росту, сумнівів і маленьких перемог, які хочеться зберегти в пам’яті надовше.Я завершила другий курс. Два роки як я філолог, і це вже не просто напрям — це мій спосіб дивитись на світ. Я вчуся перекладати, але не тільки тексти — ще й себе, свої думки, почуття, очікування. Бо іноді, аби зрозуміти, треба не просто сказати — треба знайти точне слово. А ще цей рік додав нову вісь — програмування.Так, я пробувала поєднати непоєднуване — мову літературну і мову машин. Це було дивно, складно і захопливо. Коли розум починає працювати не тільки в образах, а ще й в алгоритмах — ти вчишся дивитись на себе під новим кутом. Я не покинула філологію. Просто вирішила, що сучасний гуманітарій може і має бути цифровим.І я шукаю. Постійно.Цей рік був книжковий. Дуже. Деколи боляче книжковий. Я знову й знову пірнала в сторінки, читала те, що змушувало думати, протестувати, залишатись."Зайчик" — виклик і незгода, боротьба з «самотністю», але водночас переосмислення процесу творення."Пан Малодобрий" — несподівано влучний холод, після якого не потрібно грітись, бо тепло робиться в грудях."Не бреши мені", "Підпишись на мене знову" — книжки, які торкались мене глибше, ніж я очікувала.Я вже не боюсь дивних, складних текстів. Мене тягне до них. Бо я теж — не проста.Мені вдалось, не втратити себе серед планів, дедлайнів, балів і сесій. Працювати волонтеркою на книжкових фестивалях — і відчути себе частиною справжньої культурної стихії. Читати — по-справжньому, із захопленням, сумнівами, запитаннями. А ще, я почала дозволяти собі бути чесною — з собою, зі своїми страхами, сумнівами, надіями. А це не завжди просто, але точно вартісно. І це найбільша перемога.Чого б хотілось? Напевно, навчитись не знецінювати свої досягнення. Побачити в собі зусилля, шлях, прогрес, а не лише результат. Дозволяти собі паузи без відчуття провини, не чекати крайньої точки, щоб зупинитися й видихнути. І ще — навчитися шукати справжні почуття не лише в книжках і дорамах. Не чекати вигаданого сценарію з ідеальними репліками й пристрастю, а помічати ті тихі, чесні прояви, що народжуються поруч: у жестах, у турботі, в тиші. Давати шанс живому, замість вигаданого. І собі — теж.Але я вчуся. Кожен день. І поки в мені є цікавість — до книг, до світу, до себе — я рухаюсь.Мені 19. І мені цікаво, ким я стану...Щиро Ваша #Клякса…