Але тут вона підсковзнується.
Мокра трава зраджує її, слизька й підступна. Я бачу, як усе розгортається ще до того, як це стається: каблук ковзає, тіло розвертається, а голова під небезпечним кутом летить до гострого граніту надгробка її батька.
І, не думаючи і не плануючи, я рухаюся.
Я кидаюся вперед. Це рефлекс. Щось прадавнє в моїх кістках, що існувало ще до протоколів. Мої руки підхоплюють її посеред падіння, пальці обхоплюють талію, ніби це найприродніша річ у світі.
А потім усе завмирає. Бо я тримаю її.
Я тримаю її.
Я застигаю. Мої руки - мертві руки, руки, що торкалися сотень душ, але жодного разу не торкалися живого тіла, - тепер відчувають її.
- Що за херня? - шепочу я, вдивляючись у неможливе.
Вона дивиться на мене у відповідь, очі широко розплющені, подих збивається в її грудях. Я миттєво відпускаю її, ніби обпікся, і вона допадає на траву з глухим стуком.
- Ти, мабуть, жартуєш! - вигукує вона, з досадою вдаряючи по землі.
Але я ледь чую її. Я дивлюся на свої руки, наче вони зрадили мене.
Я не повинен був мати змоги торкнутися її.
Женці не можуть торкатися живих. Це перше правило. Базова метафізика. Непорушний закон Іншосвіту. Ми проходимо крізь. Ми проводимо. Ми ніколи не торкаємося. Ми не можемо.
Окрім…
Мої пальці досі пам’ятають вигин її стегна. Її тепло. Її вагу.
Я простягаю руку, не замислюючись, опускаюся на коліна поруч із нею і ніжно проводжу долонею по її щоці.
М’яка. Тепла. Справжня.
Це неможливо.
- Цього не може бути. Тут немає жодного ша… АЙ!
Її кулак врізається мені в щелепу раніше, ніж я встигаю завершити думку.
- Не торкайся мене!
Я відхиляюся назад, підтримуючи рукою щоку. Вона люто дивиться на мене, випромінюючи гнів, і я навіть не звинувачую її. Я занадто зайнятий панікою. Не смертного ґатунку - космічного, екзистенційного. Того самого, що змушує думати, що це означає.

"Грім" Д. Дж. Кріммер, Джо Арден