Писати про Чорнобиль можна лише з гіркотою та соромом. Багато пафосних висловів про "вічно будемо памʼятати подвиг ліквідаторів - тих, хто врятував світ" в реальності є лише порожньою риторикою. Памʼять нащадків виявилась аномально короткою. "Чорнобильці" потрібні тільки власним сімʼям. Держава згадує про них лише в моменти, коли вони необхідні для участі у "памʼятних заходах". Які в крайні роки стають вже навіть не щорічними, а лише "ювілейними", на круглі дати. Ті ж, хто був в Чорнобилі до 2022 року знають і те, що тамтешні місця були для чиновників не заповідником і не місцем відчуження, а зоною розпилу.Так стається, коли політика історичної памʼяті є декларативною - із багатьма заявами та без справжніх дій. З цією вадою треба боротись, адже у відношенні до "чорнобильців" відображається відношення і до всіх інших. Сьогодні "памʼятаємо вічно та схиляємо голови", а завтра згадуємо раз на десять років для галочки, бо "так треба".Завершую свій допис віршем безсмертної Ліни Костенко:Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.В Рудому лісі виросли поганки,і ходить Смерть, єдиний тут грибник.Написав Олексій Рейнс "Консул", письменник RAINSHOUSE.com ꑭ