Неважко помітити, що риторика усіляких Шаріїв, часопису «Страна», та й мого піддослідного Любарського у принципі тизерна. Спочатку вони костєрять Путіна, якого досить справедливо називають фашистом, агресором і вимагають його судить. А далі починається відверта путінська пропаганда. Можна припустити, що в основі цього те, що ніяких переконань у людини не існує. Людина в першу чергу ідентифікує іншого як «свого», і тільки потім уже підлаштовується під його погляди: усі протиріччя будуть згладжувати когнітивні дисонанси, а протилежна думка буде викликати дискомфорт і агресію, оскільки «чужий» буде сприйматися, як конкурент на кормову ділянку. Тому доказавши, що ви «свій» через більш широку тезу «Путін – хуйло», потім можна втирати своїй жертві будь-яку лабуду. Всіх опонентів, очевидно, піддослідний буде вже трактувати, як «путіністів». Так само, як багато порохоботів заговорили спочатку, що Зеленський із орденом «Білого орла» грає на руку Путіну, але потім затихли, як Порошенко сам відправив свого ордена «Укрпоштою». Правда, оскільки «Укрпошта» не бере, за словами Смілянського, до пересилки державні нагороди, ожна припустити, що дядька збрехав. Але оскільки для порохоботів екс-президент є «своїм», таке питання у них просто не виникне. У принципі, політики саме тому так часто ручкаються із випадковими людьми на вулицях, бо кожне таке потискання робить політика для сторонньої людини «своїм», блокуючи його критичне сприйняття. Те саме із значками, прапорцями, помаранчевими стрічками та іншою атрибутикою. Ми вже раніше розбирали, що ніщо так не маркує корупціонера, як вишиванка. Приписувана Геббельсу фраза, що дезінформація має містити 80% правди (число Паретто, зауважу) має ті самі корені, гадаю.