Характерною ознакою як класичного більшовизму так і неокомунізму є загальна сірість, як наслідок тенденції «не виділятися із інших». Як доказав товариш Сталін, коли система напродукує забагато яскравих особистостей, вона одразу знаходить спосіб їх виелімінувати. Ось на таку думку мене наводять результати опитувань серед Демократичної партії на 2028 рік – коли там нема жодної яскравішої персони за Хілларі Клінтон, Камалу Харріс та Оказію-Кортес. І примкнувшого до них напівчоловіка з непередаваємим іменем Buttigieg. І тут не можна провести паралелі із українською лівою, зокрема моїми старими друзями – проактивною молоддю з картонками. Спитайте, хто є вашим лідером, хлопаки? Совсун? Гнєзділов? Вони не дадуть відповіді. Що комуняцька система викидає харизматичних лідерів, я помітив ще часів парламентської присутності КПУ, яка як тільки з неймовірними зусиллями просувала кудись чергового спірідона кілінкарова, як тут же починала його скидати. Чим дуже контрастувала з націонал-демократами, які зберігали єдність, перебуваючи при цьому у перманентній боротьбі одне з одним – за такою ж інерційною системою збудовано циганський табір, до речі. Хто відслідковує симулякри російського політичного ландшафту, може помітити, що таким же чином лідер КПРФ Геннадій Зюганов розправився із надміру популярним висуванцем Павлом Грудініним, до речі. Стаття на Бабилонській Бджолі з цього приводу тут.