The best of Zhytomyr || Війна в Україні

Фахівці Житомирського ТТУ проходять стажування в Люцерні, де вчаться керувати швейцарськими тролейбусами та обслуговувати їхПрацівники КП «Житомирське трамвайно-тролейбусне управління» Житомирської міської ради вже проходять інтенсивне навчання у швейцарському місті Люцерн.Вони опанувують керування та технічне обслуговування тролейбусів, якімісто Люцерн передало нашій громаді і які незабаром курсуватимуть Житомиром.У Швейцарії наші фахівці вже завершили перший тиждень навчання. Навчаються вони на.базі Verkehrsbetriebe Luzern AG (VBL AG) — найбільшого пасажирського перевізника Люцерна.Програма підготовки та стажування складається з кількох етапів:теорія та вивчення систем та практика водіння.Попереду — ще один насичений тиждень практичних занять. З відрядження працівники Житомирського ТТУ приїдуть з новими знаннями і досвідом, щоб якісно обслуговувати оновлений рухомий склад задля комфортного перевезення пасажирів.Нгадаємо, що ця технічна допомога від Швейцарії стала можливою завдяки підписаному в березні 2026 року Меморандуму між Державним секретаріатом Швейцарії з економічних питань (SECO), Житомирською міською радою та комунальним підприємством «Житомирське трамвайно-тролейбусне управління". Люцерн безкоштовно передає нашій громаді 10 двосекційних тролейбусів,a також три трисекційні як донори запасних частин.Перші два низькопідлогові двосекційні тролейбуси вже в Житомирі.ЖМРПідписатись на нас | @zhyto_bestЗвʼязатись з нами | @zhyto_best_bot

8 червня до поліції надійшло повідомлення про травмування 36-річної житомирянки. Жінку з численними різаними ранами тіла було доставлено до лікарні. Нині причетного до її травмування затримано, йому повідомлено про підозру в учиненому.На місці події працювала слідчо-оперативна група Житомирського районного управління поліції №1. Правоохоронці з’ясували, що того дня до офісу, де працювала потерпіла, прийшов її колишній співмешканець. Під час спілкування 38-річний житомирянин зненацька дістав ніж, який мав при собі, та завдав їй близько двадцяти ударів. Згодом він кілька разів ударив уже лежачу жінку ногами та залишив приміщення.Колеги, які стали очевидцями події, викликали медиків. Потерпілу доставили до лікарні, нині загрози її життю немає.Того ж дня поліцейські Житомирського районного управління №1 затримали фігуранта в процесуальному порядку. Він визнав свою провину в учиненому, мотиви його дій встановлюватимуть слідчі в межах досудового розслідування.9 червня правоохоронці інкримінували чоловікові замах на умисне вбивство (ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України), нині вирішується питання щодо обрання йому запобіжного заходу. Досудове розслідування триває під процесуальним керівництвом Житомирської окружної прокуратури.Згідно з чинним законодавством за подібні діяння підозрюваному загрожує від 7 до 15 років ув’язнення.Житомирське районне управління поліції №1Підписатись на нас | @zhyto_bestЗвʼязатись з нами | @zhyto_best_bot

Житомир попрощався із Захисницею України...🕯️ КАРНАУХ ЛІДІЯ ВАСИЛІВНА24.10.1968 - 06.06.2026 рр. Народилася Лідія Василівна 24 жовтня 1968 року в селі Догмарівка на Херсонщині. Навчалася у загальноосвітній школі смт Новоолексіївка. Прагнення до знань та наполегливість допомогли їй здобути професію бухгалтера промислових підприємств у Мелітопольській бухгалтерській школі. Згодом вона продовжила навчання у Мелітопольському технікумі механізації та гідромеліорації сільського господарства, де отримала спеціальність техніка-гідротехніка. Свою трудову діяльність Лідія Василівна розпочала на ПАТ «Дружківський машинобудівний завод», де працювала бухгалтером. Вона завжди вирізнялася відповідальністю, чесністю, працьовитістю та вмінням сумлінно виконувати покладені на неї обов'язки. Колеги та друзі поважали її за щирість, людяність і відкритість. Коли на сході України розгорнулася антитерористична операція, Лідія Василівна не змогла залишитися осторонь. У непростий для держави час вона долучилася до лав Збройних Сил України, пов'язавши своє життя зі служінням Батьківщині. Відтоді й до останнього дня свого життя віддано виконувала військовий обов'язок, стоячи на захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Для неї служба була не лише професією, а справою честі та покликанням серця. Вона залишалася вірною військовій присязі, своєму народові та Україні навіть у найважчі часи. У 2023 році доля привела її родину до Житомира. Тут вона продовжила свій життєвий шлях, несучи службу та залишаючись відданою справі захисту держави. До останнього подиху Лідія Василівна робила все можливе, аби допомогти своїй країні, підтримати побратимів і наблизити мирне майбутнє для українського народу. Вона була справжнім бійцем не лише у військовому строю, а й у житті. Сильна духом, мужня, незламна та рішуча, Лідія Василівна ніколи не відступала перед труднощами. Навіть коли доля послала їй важке випробування — тяжку хворобу, вона продовжувала боротьбу до останнього. Її сила волі, витримка та жага до життя викликали щире захоплення і повагу у всіх, хто був поруч. 6 червня 2026 року невблаганна смерть обірвала її земний шлях. Відійшла у вічність жінка великого серця, віддана військовослужбовиця, любляча рідна людина та справжня патріотка України.У скорботі схиляють голови рідні та близькі, друзі, бойові побратими, усі, хто знав і шанував Лідію Василівну.Вічна пам'ять і вічна шана Захисниці України!ЖМР

На щиті повернувся Герой...🕯️ КОЧАРЯН АРУТЮН АРЦРУНОВИЧ11.03.1977 – 13.04.2025 рр. Арутюн народився в місті Єревані у Вірменії. Там минули його дитячі та юнацькі роки, навчання у загальноосвітній школі. Арутюн змалку захоплювався спортом, відвідував секції боксу та дзюдо. Спорт виховав у ньому силу характеру, витривалість, дисципліну та вміння гідно долати життєві випробування. У 1994 році разом із родиною переїхав до Житомира — на батьківщину своєї матері. Тут розпочав новий етап життя. Пройшов навчання безпосередньо на взуттєвій фабриці ТОВ «Крок», здобув професію складальника взуття. Багато років працював майстром із ремонту взуття, заслуживши повагу колег і вдячність людей своєю сумлінною працею та відповідальним ставленням до справи. У житті Арутюн був людиною спокійною, врівноваженою та надійною. Він не любив гучних слів, але завжди залишався щирим, умів вислухати, підтримати та зберегти довіру. Важливе місце в його серці займала любов до тварин, особливо до домашніх чотирилапих улюбленців, про яких він дбав із великою теплотою. У 1997 році Арутюн одружився та створив люблячу сім'ю. У подружжя народилася донечка, яка стала найбільшою радістю його життя. Та доля завдала тяжкого удару — коли донечці було лише п'ять років, дружина загинула внаслідок нещасного випадку. Пережити цю втрату було надзвичайно важко, але завдяки підтримці батьків родина вистояла. Разом вони виховували доньку, підтримували один одного та долали всі труднощі.Із початком повномасштабного вторгнення рф в Україну Арутюн не залишився осторонь. Уже в перший день війни він прийшов до ТЦК з готовністю стати на захист країни, яка стала для нього рідною. Проте тоді йому сказали: «Почекай, прийде час, і ми тебе викличемо». Вірний своєму рішенню, він дочекався повістки та у грудні 2024 року був призваний на військову службу. Пройшов підготовку та став навідником десантно-штурмової роти. 13 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання із захисту України Арутюн Кочарян героїчно загинув внаслідок артилерійського обстрілу противника. Майже рік і два місяці рідні жили між надією та болем очікування. Лише тепер Герой на щиті повернувся до рідного Житомира. У вічній скорботі донька, батьки, рідні, друзі та бойові побратими...Світла пам'ять і вічна слава Герою!ЖМР

На щиті повернувся Герой🕯️ НЕРОДЕНКО РОМАН ЛЕОНІДОВИЧ11.12.1974 — 13.05.2026 рр. Роман народився у м. Житомирі в українській родині, де з дитинства його виховували в любові до людей, праці та рідної землі. Він зростав щирим, добрим і надзвичайно світлим хлопцем. Відкритий, уважний до чужого болю, завжди готовий підтримати — саме таким його пам’ятають рідні, друзі та всі, кому пощастило бути поруч із ним. Із ранніх років Роман вирізнявся допитливістю та працьовитістю. Його особливо захоплювали тварини й техніка. Він мріяв стати ветеринаром, із великою любов’ю ставився до всього живого. Разом із батьком власноруч зібрав трактор — спогад, який назавжди залишився для нього символом родинної єдності, праці та справжнього чоловічого гарту.Навчався у загальноосвітній школі №10 (нині - ліцей №10 м. Житомира). Ще тоді формувався його свідомий патріотизм — не показний, а глибокий і справжній. Упродовж усього життя Роман щиро любив Україну, вірив у її майбутнє. Він належав до тих людей, для яких Батьківщина — не просто слово, а внутрішній моральний обов’язок. У 1992–1994 роках проходив строкову службу у прикордонних військах. Служив сумлінно, відповідально, з повагою до Військової присяги. Йому пропонували продовжити військову кар’єру, однак Роман обрав шлях служіння людям у цивільному житті. У 1998 році здобув фах зубного лікаря. Працював у медичних закладах Житомира та Житомирського району, зокрема в амбулаторії загальної практики сімейної медицини села Левкова. Для багатьох пацієнтів він був не лише хорошим лікарем, а й людиною, якій довіряли. Його поважали за професійність, спокій, людяність. У повсякденному житті він залишався людиною активною та життєлюбною. Любив спорт, захоплювався футболом, їздою на велосипеді, умів цінувати прості миті та щиро радіти життю. Найдорожчим скарбом для Романа була його родина. Він був люблячим сином, турботливим братом і батьком, який понад усе любив своїх двох донечок. Ті, хто знав Романа, згадують його як надзвичайно порядну, стриману й врівноважену людину. Він не шукав гучних слів чи слави, але завжди залишався опорою для інших. Побратими говорять про нього як про людину, яка навіть у найскладніших обставинах вміла зберігати спокій, тверезість думки та підтримувати бойовий дух. Із початку повномасштабного вторгнення рф в Україну Роман не зміг залишитися осторонь - він свідомо повернувся до військової служби саме до прикордонних військ ЗСУ, де колись починав свій шлях служіння державі. 1 серпня 2024 року був призваний на військову службу до 9 прикордонного загону ім. Січових Стрільців Державної прикордонної служби України. Служив інспектором прикордонної служби І категорії — обчислювачем першого вогневого відділення прикордонної застави гармат прикордонної комендатури швидкого реагування. 13 травня 2026 року сержант Роман Нероденко героїчно загинув під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини на Покровському напрямку в Донецькій області, захищаючи територіальну цілісність і незалежність України.У вічній скорботі рідні, близькі, друзі, медична спільнота, бойові побратими...Світла пам'ять і вічна слава Герою!ЖМР

На щиті повернувся Герой...🕯️ ШАТКІВСЬКИЙ ІГОР ЮРІЙОВИЧ10.11.1987 — 18.05.2026 рр.Ігор народився у селі Сьомаки на Вінниччині. З раннього дитинства зростав допитливим, працьовитим і щирим хлопцем. Дуже любив складати головоломки та конструктори, прагнув пізнавати світ і ніколи не боявся труднощів.Навчався у Красівській загальноосвітній школі, де проявив себе старанним і здібним учнем. Особливо любив історію України та всесвітню історію. Ця любов залишилася з ним на все життя — Ігор міг навіть серед ночі захоплено розповідати про визначні історичні події, постаті та боротьбу українського народу за свободу. Легко давалася йому і математика, яку він щиро любив і чудово розумів. У шкільні роки також грав у духовому оркестрі. Ігор був надзвичайно добрим, чуйним і дружелюбним юнаком. Завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував, умів підтримати словом і ділом. Його поважали за щирість, відкритість і велике серце.У 2003 році вступив до Бердичівського аграрного ліцею (нині — ДНЗ "Бердичівське вище професійне училище"), який закінчив з відзнакою. Згодом продовжив навчання у Поліському національному університеті (на той час — Житомирський національний агроекологічний університет). У 2010 році успішно здобув ступінь бакалавра, а вже у 2011 році отримав диплом спеціаліста та кваліфікацію інженера-механіка. Після навчання проходив строкову військову службу. Опісля працював інженером з техніки безпеки на заводі «Прогрес» у Бердичеві, згодом — в агрофірмі «Світанок». Упродовж життя працював на різних підприємствах Житомирщини, де його знали як відповідального, сумлінного і професійного працівника. Пізніше був переведений на посаду ревізора. Колеги цінували та поважали Ігоря за людяність, щирість і чудове почуття гумору — він був душею компанії та вмів дарувати людям усмішку навіть у складні моменти.Любов до землі Ігореві прищепив батько ще змалку. Маленький Ігор завжди просив взяти його із собою на роботу, уважно слухав розмови дорослих і з ранніх років розумів справжню ціну хліба. З юності допомагав батькам: орав, косив, молотив, ремонтував техніку. Був чудовим сином і братом. Особливе місце в його житті займали сім'я, родина. Безмежно любив свою дружину, був надійною опорою та справжнім чоловіком, про якого кажуть — «як за кам’яною стіною». У травні 2024 року Ігор Юрійович став на захист Батьківщини, доєднавшись до лав Захисників в одному з підрозділів ЗСУ. Мужньо боронив рідну землю, захищаючи кожного з нас від російської навали. Побратими поважали його за сміливість, надійність і людяність.18 травня 2026 року під час виконання бойового завдання із захисту України на Донеччині мужній Воїн солдат Шатківський Ігор Юрійович героїчно загинув... У вічній скорботі рідні, дружина, близькі друзі та бойові побратими...Світла пам’ять і вічна слава Герою!ЖМР

На щиті повернувся Герой🕯️ ЄМЕЦЬ ОЛЕКСАНДР ГЕННАДІЙОВИЧ04.11.1993 — 27.04.2024 рр. Олександр народився у місті Житомирі. Навчався у ЗОШ №26 (нині — ліцей №26). Після закінчення школи здобував освіту у Житомирському вищому професійному училищі-інтернаті за спеціальністю «Оператор комп’ютерного набору. Електромеханік з ремонту та обслуговування комп’ютерів». Ще з дитинства Олександр захоплювався технікою. Займався мотокросом, брав участь у змаганнях, любов до техніки проніс через усе життя. Згодом це захоплення стало для нього справою життя та улюбленою роботою. Олександр працював автомеханіком. Його відповідальність у роботі додавала авторитету серед клієнтів, друзів, сусідів, знайомих. Олександра цінували як майстра своєї справи, щиру, добру та надійну людину. Він був відкритим, товариським і завжди готовим підтримати у важку хвилину. Особливе місце у його серці займала родина. Олександр був турботливим сином і дуже любив свою сестричку, завжди піклувався про неї і захищав. Вони були надзвичайно близькими, ділили між собою радощі та переживання, підтримували одне одного у житті. З великим теплом і любов'ю Олександр ставився до тварин. Його чотирилапий домашній улюбленець став для нього вірним та надійним другом. У лютому 2024 року Олександр був призваний до лав ЗСУ. Проходив службу стрільцем-помічником гранатометника десантно-штурмового відділення. Вірний Військовій присязі, мужньо виконував свій обов’язок, захищаючи рідну землю від російських агресорів. 27 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Кліщіївка солдат Ємець Олександр Геннадійович героїчно загинув, віддавши своє життя за Україну. Довгих два роки рідні чекали повернення Героя… І лише нині Олександр на щиті повернувся до рідного міста... У вічній скорботі рідні, близькі, друзі та бойові побратими...Світла пам’ять і вічна слава Герою!ЖМРПідписатись на нас | @zhyto_bestЗвʼязатись з нами | @zhyto_best_bot

Житомир попрощався з Воїном-Захисником...🕯️ КСЕНЗУК ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ25.06.1990 — 30.04.2026 рр. Народився Олександр у місті Житомирі. Навчався у ЗОШ №34 (нині — ліцей №34), де зростав активним, щирим та товариським хлопцем. Із дитинства відвідував гуртки та спортивні секції, захоплювався футболом і риболовлею. Особливо теплими були його стосунки з молодшим братом — вони завжди стояли один за одного, підтримували та берегли родинну єдність. Для батьків Олександр був добрим, турботливим і люблячим сином. Після закінчення 9 класу вступив до Житомирського автомобільно-дорожнього коледжу, а згодом здобув вищу освіту у Національному транспортному університеті за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія». У житті Олександр був людиною спокійною, врівноваженою та щирою. Він умів знаходити спільну мову з людьми, завжди підтримував добрим словом і дарував тепло тим, хто був поруч. Відповідальність та любов до праці прищепили йому змалку — разом із батьками їздив до дідуся й бабусі в село, допомагав по господарству, вмів і не боявся роботи на землі. Після здобуття освіти працював у сфері торгівлі. Саме під час роботи зустрів своє кохання. Їх єднали не тільки зустрічі, а й спільна праця за кордоном, а згодом повернення в Україну, створення сім’ї та народження двох синочків. Для Олександра родина була найбільшим скарбом у житті. Протягом 2023–2024рр. працював у ТОВ "Житомирський м’ясокомбінат", де зарекомендував себе як сумлінний співробітник, який завжди відповідально ставився до поставлених завдань. У 2026 році Олександр став до лав Збройних Сил України, аби боронити рідну землю від російських окупантів.Та 30 квітня 2026 року смерть вирвала Воїна із лав Захисників України. У вічній скорботі рідні, друзі та побратими...Світла пам’ять і вічна слава Воїну!ЖМР

На щиті повернувся Герой...🕯️ ВІГОРІЙ ОЛЕГ МИКОЛАЙОВИЧ 29.01.1979 — 16.08.2024 рр. Олег Миколайович народився 29 січня 1979 року. Своє дитинство та юність провів у Житомирі. У 1994 році закінчив ЗОШ №7 (нині - ліцей №7). З юних років вирізнявся працьовитістю, відповідальністю та наполегливістю. Його добре слово, щирість і готовність підтримати залишали слід у серцях людей. Обравши свій професійний шлях, вступив до Житомирського агротехнічного коледжу, де здобув спеціальність з електрифікації та автоматизації сільського господарства. Після завершення навчання у 1998 році сумлінно працював за фахом, був людиною праці та обов’язку. У 2002 році створив сім’ю, яку щиро любив і беріг. Найбільшим щастям для нього стала донечка. Та доля підготувала тяжке випробування — у 2007 році Олег Миколайович залишився вдівцем. Переживши непоправну втрату, він знайшов у собі сили жити далі заради доньки, ставши для неї турботливим батьком, надійною опорою і тихою незламною силою, яка завжди була поруч. Він був людиною внутрішньої мужності, честі та доброти. Завжди готовий прийти на допомогу.Щирого у словах і вчинках, Олега Миколайовича любили рідні, цінували друзі і поважали побратими. У 2023 році він зробив вибір справжнього патріота — доєднався до лав Захисників в одному з підрозділів ЗСУ, ставши на захист рідної землі, свободи України. До останнього подиху залишався вірним Військовій присязі, народові та Україні. За виявлені мужність, самовідданість та відвагу був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».Довгі місяці Олег Миколайович вважався безвісти зниклим. Рідні жили надією, щодня чекали звістки та молилися про його повернення. Та у квітні цього року після проведення ДНК-експертизи надійшло страшне підтвердження — 16 серпня 2024 року солдат Вігорій Олег Миколайович героїчно загинув, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини. Лише через рік і майже дев’ять місяців Герой повернувся до рідного дому на щиті... У вічній скорботі рідні, близькі, друзі та бойові побратими...Світла пам'ять і вічна слава Герою!ЖМР

Житомир попрощався з Воїном-Захисником🕯️КОСОЛАПОВ ОЛЕКСАНДР ГЕННАДІЙОВИЧ 31.01.1987-24.04.202рр. Олександр народився у місті Житомирі. Навчався у загальноосвітній школі №19 (нині — ліцей №19). У юні роки захоплювався спортом — відвідував секцію карате, любив футбол. Він був щирим, відкритим, компанійським юнаком, завжди готовим підтримати та поділитися останнім. Особливе місце в його житті займала родина. Мав старшого брата, з яким їх єднала міцна братерська дружба — разом долали труднощі та ділили радість. Був турботливим сином, допомагав матусі, був надійною опорою для рідних. Після школи здобув професію електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування та водія автомобілів у Центрі професійно-технічної освіти. Пройшов строкову військову службу, а згодом працював за фахом на одному з підприємств Житомира. Олександр любив природу, захоплювався риболовлею, «тихим полюванням», щ любов'ю ставився до тварин, особливо до котів. Мріяв про власну сім’ю та тихе життя біля Чорного моря, неподалік Одеси — міста, яке щиро любив.У листопаді 2022 року Олександр добровільно став на захист України від російських агресорів. Його вибір був свідомим — він не міг залишитися осторонь, прагнув захистити рідну землю, свою родину та майбутнє України.Служив водієм взводу протитанкових ракетних комплексів. За мужність та самовіддані дії був відзначений медаллю «Ветеран війни — Учасник бойових дій» та відзнаками бригади. 24 квітня 2026 року після тяжкої хвороби перестало битися серце Воїна. Смерть вирвала його з лав Захисників, залишивши глибокий біль у серцях усіх, хто його знав... У вічній скорботі рідні, близькі, друзі та бойові побратими...Світла пам’ять і вічна слава Воїну-Захиснику!ЖМР