Тут вже інтервʼю із Єгором Шатайлом на Суспільне Культура. Справжнє. Але щось хочу переказати вам розмову замість Вог.

Розмова виглядала дивно. Спочатку ведуча була налаштована якось так критично та навіть суворо, ніби говорила із Канцлером. Потім критичність до стендапу прояснюється у родзинці інтервʼю, яке не буду спойлерити, але прям драматично.

Трохи торкнувшись Єгора стандартними питаннями про те шо і як він робить, розмова потонула у хронічній хворобі (деяких, які зазвичай маловпливове роблять) культурних діячів та діячок, або принаймні майже гарантованій побічній дії їх (нашої?) діяльності (так, дії діяльності). ДУМАТИ ПРО ТЕ ЩО РОБИТИ З УКРАЇНСЬКИМИ МАСАМИ. І особливо ПІДЛІТКАМИ (це треба ще більшим капслоком), щоб їх врятувати. Якщо гарно до цього ставитись, то можна назвати це провінційним месіанізмом, а як на мене, це рефлекторно тягнеться і тягнеться рука поінженерити (а дехто й пополіцеїти) людські душі, за неприємною частиною нашої культурної традиції. Добре, що це лише рудименти, і до справи такі розмови не доходять.

Шатайло не піддавався на ці розмови на серйозних борщах щодо питання життя, Всесвіту, і взагалі, та чудово відбивав, казав, що чого це раптом ми вирішили, що маємо право вивищуватись над іншими і вчити їх. Треба просто максимально класно робити що ти робиш.

Себто, Єгора, на мою думку, не розкрили, треба спробувати ще.

Коментар про коментарі.
Коментарі читати приємно, якийсь інтернет комфортної зони, жодної токсичності, суцільний теплий струм.