Спостереження за швидкістю узагальнень максимальної широти на підставі провокацій у медіапросторіІнститути національних памʼятей є одночасно і симптомами хвороб держав, у яких вони існують (Східна Європа) у 20 столітті, і спробами лікування цих хвороб, і переходом хвороб у хронічний стан, як, наприклад, нежить від зловживання судинозвужувальними краплями.Ці судинозвужувальні краплі національних памʼятей мають багато спільного між собою. Наприклад, ліві методології: постколоніальні та деколоніальні студії (сформовані палестицем Едвардом Саїдом, Гаятрі Співак та іншими дослідниками-представниками та представницями пригноблених народів у західних академічних середовищах), студії ідентичності, «історія знизу» (історії простих людей). Звичайно, зі створенням пантеону героїв, але гнучкого пантеону, куди дуже динамічно ці герої додаються або викреслюються звідти. Але чого точно немає у цих інститутів національних памʼятей (або забування), це солідарності. Навіть у польському (ха-ха).Тому такі «інститути» приречені на генерування розбіжностей і конфліків як всередині, так і назовні, бо не працюють на побудову памʼяті в окремо взятій державі замість діалогу та розвитку конструктивної самокритики, яку виробили на заході.І трохи математичних розрахунків для запобігання узагальнень.За президента Польщі проголосувало в районі 30% поляків. Так, це трохи більше, ніж за найогиднішого харківсього мера у 2015 році. Проте, статус мера незрівнянно більше впливав на місто, ніж вплив президента Польщі є на Польщу. У них президент є політичним арбітром і у більшості повноважень нижче за премʼєр міністра та уряд.Щось мені здається, що звичка говорити про країни узагальненнями (за виключенням рф, звичайно) на підставі скандалів у медіа просторі — або просто тоталітарна звичка, або, як каже Оксана Забужко на все, що хоче, «рука Москви».