На зідзвоні до дня народження було близько 37 підключень. Згадували, говорили, дивились одне на одного через екрани.

І це теж частина реальності, яку я інколи перестаю бачити за поточними проблемами. Бо коли щодня дивишся на те, що не працює, починає здаватись, що не працює взагалі нічого.

А потім хтось розповідає, що зробив у себе. Щось виростив, відновив, організував. І я згадую, заради чого ми взагалі колись почали збиратись.
Був один короткий тур в поселення і я кілька зʼїздів. І я розумію що міг би бути тут нескінченно щасливим.

Позитивний сценарій майбутнього

З досягнень — у цьому стагнуючому міжнародному русі лівих кліматичних поглядів та екопоселень мій внутрішній протест зайняв особливу, протилежну позицію.

Мене стало бісити на зʼїздах знову й знову заходити в ретравматичні розмови про війну та Україну. Знову пояснювати, що з нами відбувається. Знову діставати це із себе.
І слухати про різні світові кризи і проблеми.

Я розумію, чому про це потрібно говорити. Але мені самому вже потрібні й інші розмови.

І я почав задавати тон на тему позитивних сценаріїв. Сам думати, що ж у нас є і що ми робимо позитивного. Як хочемо жити далі.

Це допомагає знаходити нові сенси.

Цього року були Прага, Клуж, Австрія, Німеччина. Зустрічі з людьми, які будують нові економіки, спільноти й технології.

Я привозив туди наш досвід. Як ці інструменти працюють у поселеннях. Де ламаються. Чому людині складно ними скористатись. Як реальна спільнота може виглядати для системи підозріло, бо люди знають одне одного й підтримують ті самі проєкти.

Дедалі більше думаю про «невидимий блокчейн». Щоб людина могла посадити дерево, зафіксувати зроблене й отримати підтримку, не проходячи перед цим маленьку посвяту в криптовсесвіт.
Де хакери скамери і платформи схлопуються швидше ніж ти встигаєш зібрати кошти.

Попри все мене досі цікавить ця можливість. Хоча від кількості переходів між гаманцями, платформами, заявками й чатами настає настільки шалена апатія. Що витягуєш роботу буквально на характері.

А нещодавно на нашому зідзвоні говорили про те, в якому майбутньому хочемо жити через десять чи двадцять років.

Навіть сформулювати це — вже окрема робота. Бо до наступної середи ми ще якось плануємо. А далі?

Я від природи бунтівник

Це дозволяє робити революції, але так само руйнувати те, що сам і створюєш.

Важко бачити, коли на зідзвони приходять всього кілька людей. Коли кожну ініціативу треба штовхати й надихувати.

Коли рік за роком нові напрямки не стають опорами й цеглинками, а швидше отримують місце на кладовищі ідей і проєктів.

І це кладовище інколи стає місцем для фотоархівів, спогадів, втрат і смутку. Коли все, що робиш, дедалі частіше пояснюєш служінням, жертовністю й опікунством. А не перспективами, розвитком і успішним успіхом.
Коли на фото люди які вже давно зникли. І ти знаєш що ніколи не повернуться. І цей тренд вимиває все нових і нових.

Ще цього року частіше думаю, скільки всього справді можу тримати. І кому передати.

Поки переважно думаю. Бо між «делегувати» й реально відпустити — ціла внутрішня бюрократія.

Хочеться, щоб справа могла жити й тоді, коли я кілька днів не відповідаю. Коли лежу. Коли займаюсь сімʼєю. Або просто не хочу сьогодні нічого координувати.

Я продовжую писати

І навіть без ШІ.
Радий, що знайшов нові джерела літератури, які хочеться опрацювати, перекласти, обговорити. Навіть якщо вони геть утопічні.

Про екологічні інституції, патерни й управління спільним. Про теорію кошика. І ще багато всього, що формує інше, альтернативне бачення світу.

Це дуже відволікає від реалій і сумних думок. Дає можливість хоч на якийсь час вийти за межі того, що щодня крутиться в голові.

Подивитись, як мислять інші. Щось приміряти до нашого досвіду. З чимось посперечатись.

І потім знову хочеться писати. Мабуть, це теж хороший знак. До повернення в життя.

Нові люди

А ще подарунком цього року є нові люди. З новими енергіями, ідеями й готовністю діяти. Це мене досі дуже надихає.

Австрійці, які зголосились приїхати до нас наступної весни.