В якому майбутньому ви хочете жити через 10 чи 20 років?

🌾

Може комусь цікаво зануритись у закулісся наших щотижневих обговорень.
Таку тему запропонував Анатолій Нагорний для нашого чергового зуму мережі екопоселень. Стосовно власного поселення, GEN Ukraine і країни загалом.

Питання просте, поки не починаєш відповідати.

Бо хочеться, звісно, миру, живої землі, хороших сусідів. Щоби діти росли, люди приїжджали, дерева давали плоди. Щоби вистачало сил і ресурсів жити, розвиватися, ще й допомагати іншим.

А потім дивишся на сьогоднішні обставини й починаєш думати, на що ця картинка може спертися.

Мені було цікаво послухати, наскільки по-різному ми дивимося в одне майбутнє.

Анатолій запропонував іти від далекого горизонту до сьогоднішнього дня. Уявити країну, в якій хочеш жити через двадцять років. Зрозуміти, яке місце в ній займає наша мережа. Що для цього мають робити поселення. І поступово дійти до питання: що я можу зробити зараз?

Він розповідав, як свого часу стратегія допомогла їхньому поселенню. Коли з’явився записаний напрямок, почали знаходитися можливості для його реалізації. Водночас людей у поселенні виявилося значно менше, ніж вони тоді очікували. І це теж вплинуло на те, що вдалося зробити.

Любодар говорив про тяглість власних цінностей. Що частину майбутнього, яке він описував десять років тому, вони вже реалізували. І тепер можна продовжувати рух, цінуючи те, що є.

Саша говорив про живе поселення. Багато людей, дітей, різних занять. Можливість реалізовувати свої ідеї, долучатися до чужих. І щоби люди мали чим ділитися, щоби ця участь була добровільною та не виснажувала їх до кінця.

Віра — про їжу, воду, енергію, теплі будинки. Про поселення, які можуть забезпечувати свої базові потреби й показувати іншим, як це працює. Приїхав, пожив, побачив, навчився. І потім щось із цього зробив у себе.

Таня — про довіру, відповідальність і здатність домовлятися. Що ми називаємо спільним проєктом, хто за що відповідає, як делегуємо роботу і чи можемо спертися одне на одного.

І все це мені близьке. Але коли дійшло до мого бачення, я почав із землі.

Бо за останні роки мені стало легше думати на двадцять чи п’ятдесят років уперед саме через тему відновлення екосистем.

У нас є різні швидкості роботи.

Навколо однієї пермакультурної грядки можна за сезон провести кілька подій, зібрати людей, знайти партнерів. З’являється рух, комунікація, нові знайомства. Це важливо, і це може відбуватися доволі швидко.

Але є поселення, які двадцять років вирощують своє середовище життя.

Люди приходили на колишні поля. Висаджували дерева. Доглядали їх. Досаджували те, що не прижилося. Берегли від пожеж, від вирубування. Поступово облаштовували територію, на якій хотіли жити.

І тепер там уже інший краєвид.

Коли дивишся на такі місця, двадцять років починають мати дуже конкретний зміст. Стає зрозуміло, навіщо взагалі потрібен цей довгий горизонт.

Бо дерева ростуть своїм темпом. Ландшафт змінюється поступово. Те, що сьогодні здається невеликим втручанням, за десятиліття накопичується і стає середовищем життя.

І от саме це мені хочеться зберегти.

Але тут починається складна частина.

Люди виїжджають. Втомлюються. Старішають. Змінюють спосіб життя. У когось уже немає ресурсу продовжувати те, у що він вклав попередні п’ятнадцять чи двадцять років.

Що буде з цією територією далі?

Хто прийде доглядати? Чи буде кому передати досвід? На яких умовах туди зможуть зайти нові люди? Як збережеться те, що попередні мешканці вважали цінним?

Для мене це велика тема майбутнього нашого руху. Вона потребує довготривалої підтримки, зрозумілих домовленостей, а десь — природоохоронного захисту. Потрібно вчитися передавати створене далі.

Бо ми можемо багато говорити про нові проєкти, але вже маємо напрацювання 20 років регенерації територій, які ризикуємо поступово втратити.

Ще я говорив про те, що навколо нас виникає багато нового.

Люди переїжджають у сільську місцевість, відновлюють старі будинки, створюють простори, займаються енергетикою, освітою, природоохороною.