Учора пів дня пролежав із запамороченням.

🤦🏻🍂

У мене таке вперше. Можливо, наслідки чергового вірусу, від якого начебто лише кашель і нежить. Можливо, щось пов’язане із шиєю, рухливість якої я відвойовую у Бехтерєва. Можливо, низький тиск. Поки не знаю.

Та день пішов. І з ним купа задач і планів.

Я намагався не панікувати. Просто відпустити. Трохи спав, трохи лежав. Потім попустило, і я навіть трохи попрацював.

Стараюся практикувати розслаблення замість напруги. Інколи допомагає.

Якби міряти мою роботу звичайними вимогами до продуктивності, мені, мабуть, уже давно пора було б скласти повноваження голови організації. І передати їх комусь, хто може працювати стабільніше.

На класичному ринку праці я вже давно почуваюся неліквідом.

Люди дієві від природи перемикаються на ті ритми, які диктує ринок. І екопоселення — це теж ринок. І екорух — теж. Тут також конкурують за увагу, час і ресурси. З’являються нові напрямки, тренди, привабливіші активності. Хтось знаходить себе в них. Хтось ні.

Дуже цінно в такі моменти почути:@
«Ми почекаємо. Відновлюйся».

Інколи мені вартує зусиль нагадати собі, що поряд є люди, які насправді добрі й мають велике серце. Які триматимуть поле.

І коли я повернуся з новими ідеями, скажуть: «Ми тебе чекали».

За життя зі мною таке часто траплялося. Мабуть, я доволі щаслива людина.

Учора схлопнулася платформа, на якій ми фандрейзили кошти. Я очікував, що це станеться. І зміг витягти лише незначну частину.

Тепер ловлю себе на думці: можливо, якби був здоровішим і активнішим, устиг би більше…

Не знаю. Але ця думка все одно приходить.

На початку року хакер обнулив наші гаманці. Тепер схлопнулася платформа, яку нам порадили як вихід.

Обидві історії припали на періоди, коли в мене було мало сил. І тому переживалися ще важче.

У такі моменти особливо відчуваєш ту реальність сильних і слабких, хижаків і савани, яку так люблять показувати у фільмах Гая Річі.

І це теж частина нашої реальності.

З хорошого — попри все ми вийшли на нових людей. Нас підтримують нові й нові партнери. Рекомендують іншим, надсилають можливості підтримки й грантові заявки.

На з’їздах я інколи по пів дня лежу в номері. Або засинаю на виступах. Але звичка напрацьовувати контакти залишилася.

Мабуть, половина мого оточення тут, у соцмережах, — доволі сильні й знані особистості. Я свідомо колись нарощував таку базу.

Я грав в успішний успіх.

А тепер мені треба прийняти себе як людину з особливими потребами. І це ой як непросто.

Бо це не разова акція. Це пожиттєва історія. Коли зранку прокидаєшся і не знаєш, яку частину дня зможеш бути продуктивним. І скільки часу займе піклування про себе.

Це зміна парадигми, яку я пропрацьовую, мабуть, останнє десятиліття. Мій шлях до розміреності й простого життя.

Прийшла осінь 🍂

До всіх моїх проблем додалися холод, сирість і віруси, які організм уже не переносить так, як раніше.

У мене погана циркуляція крові в кінцівках. І я мерзну, коли всі ще ходять у футболках.

Про грип чи ковід взагалі мовчу. Минулорічну інфекцію я переніс дуже важко. І вчорашнє запаморочення мене доволі сильно тривожить.

Я всерйоз задумуюся про пошук місця з іншим кліматом. Коли обираю, чи їхати в тур або на з’їзд, мене все частіше зупиняють пора року й умови проживання. Транспорт, у якому їду. Місце, у якому сплю.

Я ще не навчився коректно пояснювати свої особливі потреби. І часто вони сприймаються як забаганки Містера Президента.

Тепла кімната. Можливість прилягти посеред дня. Пропустити частину програми. Не пояснювати щоразу, чому ти знову не з усіма.

Замкнутість, дратівливість, емоційність. Інколи це те, як назовні виходять біль, виснаження й постійна внутрішня напруга.

Кожен заслуговує на лавандове лате.

Так, я вважаю, що наше суспільство врятують гуманність і емпатія.

Я дивився відео з військовополоненими. Не знаю, наскільки воно було постановочним. Але мене зачепили людяне ставлення до них і вдячність за нього.

Можливо, саме людяність і стає для мене опорою. І однією з причин досі залишатися в цій країні.

Я живу з хронічною хворобою й уже не можу розраховувати на колишній запас здоров’я.