Саме тому так важко вкотре відправляти сина на навчання. Коли кожен із нас усвідомлює, що це поки лише компроміс сенсів, а не сам сенс.

З надією, що вони з’являться в процесі життя. Чи визріють через освіту й середовище.

Бо я сам, у свої без чогось п’ятдесят, проживши майже пів століття в цих пошуках, не можу твердо сказати, що я тут роблю.

Переживаю власну екзистенційну кризу. Без чіткого розуміння, що далі.

Вкотре збудувавши наче якусь екосистему, спостерігаю, як вона розтікається крізь пальці. І на долонях залишається лише черговий вантаж зобов’язань і очікувань.

Звісно, хочеться вірити, що діти стануть на ноги й знайдуть свої сенси. Десь самореалізуються. Будуть пишатися собою.

Я не маю чіткої уяви, як це має статися. І що тепер вважати успіхом, окрім того, щоб вони самі відчували себе щасливими. Щоб мали спокій у душі.

Вони не обирали цю війну й необхідність покидати домівки. Їхати в чужі країни. Свій вибір їм доводиться робити вже всередині цих обставин. Десь дивлячись на інших. Десь просто тому, що треба якось рухатися далі.

Ми завжди радо чекатимемо їх удома. Трохи видихнемо від їхнього шуму — і знову чекатимемо, коли наш дім перетвориться на невеличкий кочовий табір. Де немає ніяких довгострокових планів є лише нескінченний потік імпровізованих дій.

Хтозна, може, той табір і є сенс усього.

Колись він просто кочував під зорями. Зупинявся, щоб поховати старих, які вже пішли. І рухався далі.

Мені хочеться думати, що колись у цьому була ясність. Тепер, можливо, ми знову її шукаємо.

Старшим поки залишається чекати повернення молодих. Щоб посидіти разом під грушкою.

Дожити до наступного разу.

Ми прощаємося ніяково й недолуго. В очікуванні наступних зустрічей і добрих новин.

З надією, що наші сини знайдуть собі щастя в тих далеких краях. Чи з часом повернуться й знайдуть його тут.

Лиш би війна вже закінчилася.
#простежиття