Швидше завжди не встигає. І навіть найдорожча не гарантує ні успіху, ні стабільного працевлаштування.

У мене є знайомі сильні спеціалісти в IT, зокрема з PhD, які довго шукають роботу. Вивчають нові інструменти, занурюються в ШІ. Але робота від цього автоматично не з’являється.
І вони просто страждають від цифрової Ші залежності. Зливаючи залишки життя і коштів на оркестрацію агентів і пожирання токенів.

І паралельно я читаю про китайський рух «лежати плазом» — tang ping. Про тотальну відмову елітної молоді від нескінченної гонитви за роботою, статусом і споживанням.

У когось це свідомий вибір. У когось — виснаження й розчарування, бо всі вимоги виконав, а обіцяного життя не отримав.

Я зустрічаю чимало освічених людей у попап-поселеннях, на волонтерських заходах, в екопоселеннях.

Вони подорожують, носяться з якимись проєктами, допомагають на місцях. І зовсім не хочуть іти на постійну роботу.

Максимум — кілька тижнів на складі Amazon. Щоби заробити на квиток і наступну подорож у дешевші країни Глобального Півдня.

І я от питаю: нафіга?

Для чого ми роками готуємо дітей до певної моделі життя, якщо потім вони можуть узагалі не захотіти в ній жити?

Я людина, яку буквально катували освітою. Щодня, з указкою й ременем.

Навчався в одній із найкращих шкіл міста. Далі технікум і виш — ще вісім років.

За спеціальністю працював, здається, кілька місяців. Кілька років елітної державної служби. Далі все — суцільна імпровізація, практика й саморозвиток.

Я не можу сказати, що освіта нічого мені не дала. Але моє життя пішло зовсім не тим маршрутом, до якого мене так наполегливо готували.

Так, я досі вважаю, що базова вища освіта потрібна. Принаймні для моїх дітей.

Але не за 200 тисяч на рік.

Мені важливо, щоби вони отримали основу, навчилися думати, змогли краще себе зрозуміти й далі визначитися, що з цим робити.

Зокрема через тертя об звичайний соціум. З усіма його недосконалостями. Через спільну кімнату, різних людей, власний бюджет і необхідність домовлятися.

Навесні я зустрів Іллю з природоохоронної групи. У двадцять сім він вирішив навчатися на географа.

Він уже працює в полі, займається заказниками й розуміє, для чого йому потрібна профільна освіта. Можливо, далі піде на PhD.

Я слухав його й розумів: цей хлопець знайшов свій напрямок.

Він знає, яких знань йому бракує і де хоче їх застосовувати.

І це нормальна робоча практика. Зрозуміти щось про себе у двадцять сім. Піти вчитися. Потім, можливо, ще раз змінити напрямок.

Я розумію людей, які виїжджають від обстрілів у безпечніші місця й шукають там хорошу освіту для своїх дітей.

Розумію амбіції самих дітей, які хочуть підкорювати світ і свідомо йдуть у топові університети.

І хороша освіта не обов’язково коштує величезні гроші. У більшості державних вишів Німеччини бакалаврські й багато магістерських програм узагалі без плати за навчання, хоча залишаються витрати на життя, семестрові внески й окремі винятки.

Але пхати дітей у дорогі заклади, щоби вони реалізували наші амбіції, — це вже інша історія.

Можливо, інколи варто переглядати ці амбіції. Збавляти оберти. І слухати, чого хоче сама дитина.

Бо світ невпинно змінюється.

А жити в ньому доведеться їй.
Чи як ви кажете?

Світлина з popup village Value of the Commons. Ранкове формування програми лекцій на день.
#освіта #простежиття