Пізні врожаї 🌾

Досі не розумію, як балансувати власні ритми й останні сонячні дні, в які треба все встигнути.

Знову встигнути. І тут теж.

Бо якщо не встигнути, всі ці ягоди підуть разом із дощами.

Я таки стресую. Бо накладки все одно стаються, а я їх не вивожу. І знову постає питання: що з цього справді моє? Які втрати я готовий прийняти й пережити? А з чим варто попрощатися заздалегідь, щоб зайвий раз не стресувати?

Житель міста має свій ритм. Мій доволі незвичний. Його диктує графік зовнішніх факторів і, як то кажуть, непереборних обставин.

Та все ж є радість від цього начебто несподіваного, а насправді закладеного десятиліття тому сповільненого життя.

У такі дні я згадую мою бабку Вєру з її бессарабським городом, папшоєм, дзандзарами й ратундою.

І думаю: таки так, основу нашої свідомості й моделі життя закладено в глибокому ранньому дитинстві. І те, що ти, можливо, називаєш нераціональним і глибоко підсвідомим, насправді було вирішено задовго до тебе.

Але час від часу навіть це потребує перегляду.

Різні культури добрі ще й тим, що по-різному реагують на пізні травневі заморозки, посуху, дощі чи нашестя слимаків. Якщо щось випадає, щось інше все одно залишається.

Я взагалі задумався над дуже пізніми сортами тих самих абрикосів і персиків — осінніми. Вони наче й плоди мають солодші, і сонця встигають набрати достатньо.

Що скажете? Маєте досвід із пізніми сортами?

PS. Я таки вже вдома. Адаптуюсь. Важко…
#садотерапія #простежиття