Бути не категоричним - складно. 

*тут перший момент, коли можна зіронізувати, адже, по суті, дане твердження є категоричним, хоча й говорить про інше. 

Розуміння різних точок зору (навіть тих, з якими не погоджуєшся) потребує ресурсу. Ти дізнаєшся, що хтось буває робить гарні вчинки, а потім ця ж людина може викинути дурницю. Що виявляється між чорним і білим купа простору. Що світ не полярний і суперечливий. І це буває дуже дивно та нелогічно. 

*тут другий момент зіронізувати, що з таким підходом можна знайти виправдання будь-кому. Приклад: “Гітлер любив малювати, цікавився архітектурою, любив собак і не курив. То що, з цього випливає, що він був хорошою людиною?” В дебатах це називається доведення до абсурду і дуже часто коментатори займаються цим в інтернетах. 

Так от, розуміння (не прийняття) різних точок зору забирає массу сил. І з часом цей когнітивний ресурс просто вичерпується і людина починає впадати у крайнощі. Приклад - ситуація з українською мовою. Хтось просто задовбався наводити аргументи і розуміти тих, хто досі не перейшов на українську, тому автоматично починає вважати російськомовних довбойобами. Російськомовні ж так само втомились від чогось свого і починають вважати довбойобами тих, хто за мовою визначає рівень патріотизму. І це сумно. Бо замість діалогу наростає конфлікт з поляризацією. Я досі зберігаю +- середню позицію з цього питання. І не тому що мені вона близька. А тому що я намагаюся РОЗУМІТИ кожного. Останній категоричний допис про українську я писав в 2023му році. Хоча, й досі притримуюся думки, що перехід на українську є чи не найважливішим завданням кожного українця. Мій приземлений аргумент для тих, хто досі читає цей текст звучить так: “Я не знаю жодного українця, якого тригерить, коли він чує українську. Але я знаю безліч українців (і я серед них), яких тригерить, коли вони чують російську.” І “тригерить” тут не тільки про травматичний досвід і агресивну реакцію. Часто “тригерить” це про тихе внутрішнє “блять, ну чому?”. 

Повертаємось. Тож, системно зіштовхуючись із купою тем, де треба докладати зусиль для розуміння, ми починаємо відхилятися до ультимативних тверджень. Це простіше. Це зрозуміліше. Це дає відчуття контролю, якого насправді дуже мало в нашому житті. Це тупо диктує біологія, яка економить наш ресурс. І ми починаємо економити на розумінні одне одного. 

*тут знову місце, аби зіронізувати щось на кшталт: “Дуже зручно назвати принциповість “поляризацією” і “економією ресурсу”. За такою логікою взагалі будь-яку позицію треба зрозуміти й нікого не засуджувати. Може, ще росіян зрозуміємо?” 
Цей прийом називається “соломʼяне опудало”, коли ви спрощуєте сказане, а потім сперечаєтесь вже не зі сказаним опонентом, а з цією соломʼяною версією, що самі ж і виголосили. 

Я свідомо намагаюся лишатися у позиції “зрозуміти кожного”, поки маю на це сили. Бо щиро вважаю це важливим для збереження (можете сміятися) якомога більшої кількості українців, що переймаються за Україну. Так, мені можуть не подобатися їхні позиції з багатьох питань, але я обираю бачити хороше і поки ця людина не несе відверту хєрню й не підтверджує ці слова ще й хріновими вчинками системно, то я вважаю за потрібне давати їй шанс. Як свого часу цей шанс я отримав від суспільства після скандалу навколо Саши Суботи. І роблю я це з максимально корисних для себе міркувань. Більше українців - більше шансів, що ми будемо існувати далі. Одна дуже поважна мною людина написала мені ось таке: 

“Завжди в ахуї з оптимізму українців, які так наполегливо їбашать українців. Чомусь вони думають, що українців є безліміт, але вони помиляються. Їх меншає із кожним днем, про що свідчить демографічні дослідження. В тих умовах, де ми зараз, будь-яка людина, яка подає патрон або ним стріляє має бути цінною, а не предметом поливання гавной. Хоча б серед українців цінною. Це дивна частина нашого менталітету. Постійно доводити, що частина зграї, а якщо бачиш когось, хто це не доводить, то це інша зграя.”

Я повністю поділяю цю думку.

*тут знову момент зіронізувати, якщо ви не зробили цього раніше.