Щоразу перед візитом у лікарню ми молимося, щоб Бог благословив ці відвідини. Поміж інших потреб ми також просимо, щоб Бог посилав нас до тих людей, кому це найбільше потрібно (за вечір ми маємо час лише на 5% пацієнтів від усієї кількості - занадто велика лікарня для такої маленької групки). І справді — Бог уже неодноразово влаштовував так, що ми були саме там, де треба було бути. А останній випадок один із найяскравіших. Цього разу ми роздавали хороші подаруночки: гарні військові сумочки. Але просто вручити презент і піти - це не в нашому стилі. Звісно, треба трошки познайомитися і розповісти не тільки про тих, хто передав це все, а й про Бога, який дав цим людям бажання і можливість зробити цю добру справу. І ось в одній палаті військовий Денис розповідає про себе, що він теж ходив до пʼятдесятників і навіть був членом церкви три роки. Але згодом був відлучений за гріхи. Підтримуючи спілкування, дівчата питають: — А зараз ви думаєте повертатися до Бога? — Ой, знаєте, згрішити було дуже легко, а от повернутися — тяжко… Ми ще трохи поговорили про церкву. Наш новий знайомий навіть згадав «О, молитва…», яку ми разом заспівали. Трошки пізніше я кажу Денису: — А ви знаєте, що недарма з-поміж інших палат ми зайшли саме до вас? — Ну так, я якраз думав собі купляти таку сумочку. — Ні, якщо чесно, сумочка - це дрібниця. Насправді, через нас Бог вам показав, що Він памʼятає вас і чекає!) По Денису було видно, що він не проти цих нагадувань і що він охочий до такого спілкування. Тож через тиждень ми знову завітали у цю палату. Хлопці радо нас зустріли. У відповідь на питання про справи, Денис каже: — А мене через кілька днів переводять у іншу лікарню. Я взагалі не мав бути тут. При розподіленні переплутали одну букву і таким чином мене завезли сюди. То вже повертають туди, де мав спочатку бути. На цей раз чоловік одразу погодився з тим, що це ще один доказ того, що Бог спеціально влаштував нашу зустріч різними способами. Ця зустріч була не тільки для зміцнення віри Дениса, а й для нашого підбадьорення неодмінно!