Буває, чую: годі про війну Писати, говорити і співати! Ми - громадяни неба, а тому Лише Христа повинні прославляти! Звичайно, правда є у тих словах, Бо лиш Христу належить честь і слава, Але чомусь говорять люди так Оті, що в інших десь живуть державах. Ті люди, що не знають звук тривог, Кого не будять уночі шахеди. Для них, ймовірно, дійсно, є лиш Бог Й цікавить тільки те, що там, на небі. На щастя, невідомо їм, мабуть, Як жити без опалення і світла; І як в морози люті люди ждуть, Аби чим швидше наступило літо... Не у підвалах їхні дітлахи, Не вибухають поруч десь ракети. Для них щебечуть навесні птахи, Війна ж існує тільки в інтернеті... Ніхто із рідних не пішов на фронт І силою нікого не забрали; Ніхто із друзів не попав в полон Й нікого з побратимів не ховали... Для них, можливо, справді, краще так: Не чути, не писати, не співати? Живемо в паралельних ми світах, Це треба розуміти й варто знати. Але читаю книгу я Псалтир, Її писав колись Давид, муж Божий. Писав і про війну, й про ворогів, Співав пісні він навіть переможні. Хтось скаже: то таки Старий Завіт, А ми живемо вже в часи Нового. Та душу виливав свою Давид У тих псалмах, піснях-молитвах Богу. Отак і ми у віршах, і в піснях Війну не прославляємо, повірте. Ми маємо, так само, Божий страх І у любов Господню й мудрість віру. Та пишемо про це лише тому, Що в цих обставинах надіємось на Бога І душі виливаємо Йому, Й усі страхи, коли звучить тривога. Співаємо про це через народ, Який, не знаючи Христа, страждає; Якому хтось поставив вже тавро Й, без страху Божого, навмисно убиває... Ми віримо, - нас розуміє Бог, Хоч, звісно, помиляємося часто. Тому не судить хай тепер ніхто, Господь покаже правду свого часу.