А Бог навча терпіти і чекати.Чекати допомоги лиш від Нього.А ми все звикли часто покладатись,На свої почуття і на свій розум...А все воно - людське наше є лише,Таке непевне...наче вітер в полі,Що квіткою самотньою колише...Куди подув, туди вона й поклониться...А Боже - воно завжди непохитне.Бо Він сказав, й тримає Своє слово.Душа твоя - як квітка та тендітна...Її Господь оберіга від злого.Від злих вітрів дбайливо прикриває,Бо Він приготував найкращу долю.Але, чомусь, людина не чекає,А лиш керує все сама собою.Своїми почуттями, своїм серцем,Бо так людині часто до вподоби...Тому так розбивається частенько,І потім, у сльозах, біжить до Бога.А Бог - він милує, Він терпить і прощає,Бо Він, за душу, так сплатив багато.І часом довго так від нас чекає -Коли ж ми навчимося теж чекати.А людям все потрібно терміново -Щоб вже, і зараз - як собі намріяв...Тому й самі, свою земну дорогу,Будують почуттями вже своїми.Життя, на почуттях лиш, не збудуєш,Його вітри життя умить зламають...Коли ж, з терпінням, ждать від Бога будеш,Він, все найкраще, вже для тебе має. Л. Шпак