дивовижно, але моя ідентичність дружини військового рідко виходить на перший план, бо у мене достатньо інших ідентичностей, а цю я вважаю більш приватною і на загал не транслюю її надто часто.

наприклад, до мене почали більш поблажливо ставитися у відділі аспірантури вже після захисту дисертації, коли я публічно подякувала чоловіку, який служить із 22-го і з того ж 22-го є моєю групою підтримки з написання дисертації. і що завдячую якраз йому першим розділом, бо його я писала під його керівництвом, читаючи кожне речення вголос, перепитуючи, наскільки понятно звучить. так під перший розділ чоловік взяв відпустку, я почала писати, а далі воно вже пішло. і спрацювало!

про стосунки на відстані я взагалі ще рідше говорю, бо це непросто, бере відчай, що доводиться жити так, але ну шо ж зробиш. завжди може бути гірше. треба вправлятися у стоїцизмі і не допускати думок про «якби». бо вони найболючіші.

питання майбутнього теж болить. тому, власне, про дітей я теж не люблю говорить, бо усвідомлюю, яка велика ноша впаде на мене фактично як на матір-одиначку. тому якою ж радістю для мене став випуск «на її плечах», де Інна Совсун ділиться своїм досвідом материнства, коли несеться війна, ще й чоловік воює вже який рік. і тут самотужки витягнути буде дуже важко (тому я знаю, наприклад, що треба готуватися заздалегідь мені і моїм подружкам). але як же мені сподобалася думка про полегшення від вагітності, надію бодай на щось. бо, виходить, бути матірʼю означає бути оптимісткою принаймні для своєї дитини. і з оптимізмом чекати на її появу. бо нащо тоді давати нове життя, якщо не віриш у нього. так само чудово підсвітлена робоча активність жінки, яка часто просто не має змоги одразу ж після пологів виходити на роботу, але іншого виходу немає, що тоді? ну і окрема тема — репродуктивна медицина. словом, дуже раджу цю розмову, бо мені її дуже бракувало, від неї мене теж трошки попустило