🔴 Є момент, який знайомий кожному, хто працює в цій темі. І він пов’язаний із професійним розпачем та професійним безсиллям.🗣 Ви дуже часто говорите на тренінгах і супервізіях про те, що людина розповіла свою історію. Ви вислухали. Усе зрозуміли. І всередині вже є відповідь – їй треба йти якомога швидше від кривдника. А вона каже: «Але я його люблю». І ось настає момент, коли у фахівця щось усередині стискається. Розгубленість. Роздратування. Іноді – тихий осуд. «Ну як же так?» «Вона ж розуміє, що це небезпечно».⛔️ От тут я і пропоную вам зупинитися. Бо саме в цій точці ми або стаємо опорою, або ще одним дорослим, який не зрозумів. Поговоримо про те, чому вона не йде, і чому це не слабкість. Перш ніж щось робити, важливо зрозуміти, що може відбуватися і чому людина не йде. Рішення залишитися майже ніколи не є «нерозумним вибором». За ним стоїть дуже складна система причин.Травма прив’язаності – коли небезпека і близькість зрослися в одне. Піти від кривдника означає втратити єдину відому форму любові.Економічна залежність – житло, діти, фінанси. Іноді буквально нікуди йти.Страх – що буде гірше, якщо піти. І це не завжди ірраціональний страх. Статистика показує, що найнебезпечніший момент – саме розрив.А ще сором і соціальний тиск – «що скажуть люди», «треба зберегти сім’ю», «діти мають бути з батьком». Або надія – що він зміниться. Що той чоловік, якого вона любила, повернеться. І ця надія підживлюється циклом насильства, де після агресії часто настає так званий «медовий місяць». Травма системи, яка сформувала лояльність до системи – якщо вона виросла в родині де насильство було нормою, вона може просто не мати іншої моделі стосунків. Все це разом – не слабкість. Це дуже складна пастка з якої немає простого виходу. ❓І тоді постає питання: що робити нам? Як допомогти?1️⃣ Відмовитися від ролі рятівника. Наше завдання – не витягнути людину із ситуації. Наше завдання – бути поруч, поки вона сама знаходить свій шлях. Це різні речі. І перше руйнує контакт, а друге – будує.2️⃣ Другий важливий крок – не засуджувати рішення залишитися. Навіть якщо всередині вам важко. Людина, яка відчує осуд, закриється. І наступного разу, коли їй буде погано, вона не прийде до вас. Бо «ви ж казали, що треба йти».3️⃣ Наступний крок – працювати з безпекою, а не з рішенням. Замість «вам треба піти» – «що ви робите, коли стає небезпечно?», «є хтось, кому можна зателефонувати?», «чи знаєте ви, де знаходиться найближчий притулок?». Не підштовхувати до виходу, а готувати умови, щоб вихід був можливим, коли людина буде готова.4️⃣ Важливо також зміцнювати ресурс і суб’єктність. Ставити запитання, які повертають людині відчуття власної сили: «Що ви робите добре?», «Що вам допомагає у складні моменти?», «Що для вас найважливіше в житті?». Це не відволікання від теми – це відновлення внутрішньої опори.5️⃣ І головне – називати насильство насильством, але без тиску. Не замовчувати і не виправдовувати. Але й не вимагати від людини одразу прийняти цю назву. «Те, що ви описуєте – це насильство. Ви не зобов’язані погоджуватися з цим прямо зараз. Але я хочу, щоб ви це знали». 🙌🏻 А якщо говорити про нас, то від нас вимагається бути стабільними поруч настільки довго, наскільки це буде потрібно. Зміна рішення в ситуації насильства в середньому відбувається після 5–7 спроб піти. Саме так – п’яти-семи спроб.Наше завдання – бути тим місцем, куди людина повертається після кожної спроби без фраз на кшталт: «Ну ось, знову».І ще важливо проговорити про наші власні межі. Іноді ми досягаємо точки, де нам стає важко. Де ми відчуваємо, що «топчемося на місці». Де з’являється думка: «Навіщо я взагалі з цим працюю, якщо нічого не змінюється?».🔴 Це сигнал не про постраждалу. Це сигнал про нас. Про те, що нам теж потрібна підтримка. Супервізія. Або просто чесна розмова із собою про те, чому нам так важливо, щоб вона пішла прямо зараз. Бо іноді за нашим «рятівництвом» стоїть власна тривога і нетерпимість до безсилля. Постраждала людина має право на власний темп. Навіть якщо він нас лякає. 🖋 Олексій Гелюх, психолог, тренер пул тренерів UNFPA. #колонка_психо