Чотири роки повномасштабної війни. Сьогодні, озираючись на цей страшний шлях, ми маємо мужність говорити відверто, без ілюзій та емоцій. Бо кожен новий день війни – це пекло, це щоденна, непоправна трагедія. Це діти, які ростуть без батьків, і міста, від яких залишився лише попіл.Ми платимо за цю війну найстрашнішу ціну – нашим генофондом. Мільйони українців виїхали за кордон, рятуючи свої сім'ї, і з кожним місяцем війни шанси на їхнє повернення тануть. Наша демографія зазнала удару, від якого країна оговтуватиметься десятиліттями. Зруйнована інфраструктура, спалені підприємства, заміновані поля – на відновлення всього цього знадобляться колосальні ресурси та покоління важкої праці. Але найстрашніше те, що людські життя ми не відновимо ніколи.Саме тому сьогодні, на четвертому році повномасштабного вторгнення, наш абсолютний пріоритет – це якнайшвидший мир.Ми безмежно вдячні нашим захисникам і захисницям, чия надлюдська мужність зберегла нашу державність. Але зберегти націю – це завдання політики, дипломатії та холодного розуму. Нам потрібні сильні, прагматичні рішення на міжнародній арені. Дипломатія повинна працювати на максимумі своїх можливостей, щоб зупинити цей жах. Сучасний світ складний, і ми маємо бути не лише відважними, але й мудрими.Сьогодні найвища цінність – це життя кожної людини, яка залишилася в Україні або чекає на можливість повернутися додому. Нам потрібен мир, щоб зупинити смерть. Нам потрібні люди, щоб відбудувати країну і дати їй майбутнє. Тільки так ми зможемо зберегти Україну для наступних поколінь.