ви знаєте, я не те що б великий читун (сорі), не зберіглася зі мною ця звичка з дитинства. але під час своєї відпустки я прочитав аж дві книжки, однією з яких стала «just kids» патті сміт. зазвичай про книжки на цьому каналі розповідає аня. [note to self: змусити аню написати ще пост]у мене доволі своєрідна learning curve всіляких культурних надбань: вперше я почув про патті сміт саме як про музу анн демельмейстер, ту саму з антверпенської шістки. патті вже багато років надихає й розкриває інтровертність та свободу в творчості демельмейстер. пізніше, моє оточення всі як один почали мені радити “just kids” — як виявилося, найпопулярніше надбання патті сміт з усіх її мультдисциплінарних діянь. мені казали, що ця книжка ділить життя на «до» та «після». і що я можу вам відзвітувати — oh boy, you all were right. жодна проза на моєму досвіді не була такою поетичною та кінематографічною. в жодній книжці так ненароком не згадувалися такі гучні імена зі світу мистецтва, від енді воргола та дженіс джоплін до сальвадора далі й вільяма барроуза. жодна книжка так не могла закохати в нью-йорк 70-их. але ніщо не стоїть в порівнянні з простою, щирою, чистою та пожиттєвою любовʼю, яка є в центрі сюжету. любов, що може переходити з романтичної в платонічну; любов між музою та митцем, де ці ролі можуть змінюватися. любов безумовну та всеприймаючу — ту, яку так складно знайти. “just kids” змусила мене переглянути стосунки з мистецтвом, з моєю діяльністю та з тим, що я шукаю в людях, будь то друзі чи романтичний партнер. в тому, як пише патті, добре прослідковується її любов до віршів артюра рембо. від цієї книжки хочеться жити, дихати, любити, створювати. і попри те, що після неї я вже прочитав півтори книжки, весь час я подумки повертаюся до “just kids”.