"Скажімо, колись то було пізно ввечері він зайшов до мене і, сівши до мого письмового столу, попро-сив поставити йому на патефоні платівку, яку ми між собою звали «верблюди». Я мав маленький швейцарський «мікіфон» з невеличким добором платівок, і од па між них чомусь нам особливо полюбилася, не пригадаю ні назви її, ні композитора, ані країни походження мелодії. А «верблюдами» ми її прозвали тому, що за тужною, повільною мелодією нам ввижалися нескінченні піскові бархани в безмежній пустелі і так уже нам вигадувалося пустелею прямує кара-ван, похитуючи ношею на своїх горбах. І ритм мелодії нам здавався точним відтворюванням хиткої ходи верблюда.
Я поставив платівку, ми мовчки прослухали ще раз вже котрий раз цю мелодію, Валеріан подякував, звівся й попростував до виходу.
У передпокою він одягся і, попрощавшися, почав узувати калоші — тоді ще носили гумові калоші. Права калоша не взувалася зразу, злетіла з черевика, перевернулася, із неї викотився жмуток паперу, що був закладений в носок: калоші були, мабуть, номером більші. Валеріан нахилився, підняв жмуток паперу і, закладаючи його знову в носок калоші, мовив, криво й гірко всміхнувшися:
"Знаєте, товаришу Юрій, інколи хочеться отак залізти в носок своєї калоші, ще й затулитися потім отаким жмутком паперу."
Отакі противенства краяли натуру Валеріана."

-Юрій Смолич "Розповіді про неспокій немає кінця" (1972 р.)