З просторів фб

Вночі Патріарху не спалося. Він крутився у ліжку до другої ранку, поки не вирішив, як у старі семінарські часи, стати на нічну молитву.

Світло від лампади мʼяко торкнулося ликів святих. Темрява п'ятикімнатної келії у Чистому провулку була затишною та зовсім не страшною. Патріарх перехрестився, і раптом пролунав голос — низький та скрипучий. Дивно, але ніякого страху він не викликав, лише легке роздратування від того, що хтось порушив блаженний час молитви.

— А ти знаєш, що вони мене загубили?

— Хто? — прошепотів Патріарх.

— Ну, мощі мої загубили ваші вояки.

— Не може бути...

Патріарх зрозумів, хто перед ним. Фраза, що злетіла з його вуст, була і відповіддю, і здивуванням.

— Навіщо взагалі це треба було робити? — гість важко зітхнув.

— Що саме?

— Навіщо ви мої мощі повезли в Україну? Ви зовсім єбобо?

Кров вдарила Патріарху в обличчя. Ніхто давно так не говорив з ним.

— Княже, у нас брань проти сил темряви. Що я можу? Наказ спустили, от і працюємо.

— Якої темряви?

— Нацисти… А тут цілий князь Дмитрій Донской!

— Вже не такий і цілий, — сумно сказав гість.

У вікні щось блимнуло, а за мить пролунав вибух. Патріарх перехрестився.

— Сам то віруєш? — спокійно спитав гість.

— Вірую, княже.

— Тоді чого боїшся?

— Не боюсь, просто не очікував.

— То українська балістична ракета була. Зараз ще кілька прилетить.

— Захисти нас, княже! — Патріарх простягнув руки у темряву, і одразу ж за вікном гримнуло вдруге.

— Не можу. Ви мене втратили.

Стіни здригнулися від потужної хвилі третього удару. Кілька ікон впали, десь посипалося скло, а з полиці злетів білий клобук і покотився паркетом, мов більярдна куля.

— Господи! — закричав Патріарх.

Лампада згасла. У темряві запанувала дзвінка тиша, і лише з ікони спокійно пролунало:

— І мене втратили.