Створення справжнього авторського дизайну вимагає величезної праці.
Художник малює, шукає композицію, змінює пропорції. Майстер робить проби, добирає нитки, переробляє програму, помиляється, виправляє і починає знову. Іноді за одним вдалим орнаментом стоять місяці роботи.
А потім з’являється черговий самопроголошений «великий майстер»: побачив чужу роботу, зберіг фотографію, перемалював, оцифрував, трохи пересунув кілька елементів — і готово:
«Наша нова ексклюзивна авторська колекція».
Ні, панове. Так це не працює!!!
Копіювальний апарат теж чудово відтворює оригінал, але художником від цього не стає. Церковне мистецтво завжди жило традицією та спадкоємністю.
Нікому не належать хрест, виноградна лоза чи давній орнамент.
Але взяти конкретну авторську розробку сучасного майстра, у яку вкладено його талант, знання, час і кошти, скопіювати її, дещо змінити, а потім із поважним виглядом видавати за власне художнє досягнення — це не школа, не традиція і не творчість. Це професійна недоброчесність і творча убогість.
І особливо кумедно після цього читати рекламні тексти про «неповторний авторський стиль», «унікальну майстерню» та «ексклюзивний дизайн».
Унікальність, виявляється, сьогодні іноді визначається лише тим, наскільки далеко від автора оригіналу перебувала майстерня, коли натискала кнопку «зберегти зображення».

І все ж, слава Богу, сьогодні є гідні майстри й майстерні, які розуміють, із чим мають справу.
Є люди, які вивчають старовинні зразки, музейні колекції, історичний крій, традиційні техніки та орнаменти; які відчувають тканину і знають, що таке міра; які ставляться до облачення як до частини церковного мистецтва, а не як до порожньої поверхні, яку будь-якою ціною треба чимось заповнити.
Вони намагаються повернути в церковне середовище те, що ми подекуди примудрилися втратити, — культуру смаку.
І я зовсім не боюся словосполучення «церковна мода», якщо під ним розуміти не щорічну заміну грибочків на ягідки, а повернення гідності, міри та художньої культури.
Я хочу, щоб знову стало модним знати історію. Щоб стало модним розуміти символіку.
Щоб стало модним уміти кроїти, а не лише вишивати. Щоб стало модним поважати добру тканину і не перетворювати її на тло для візуального сміття.
Щоб стало модним поважати чужу працю.
І, нарешті, щоб знову стало модним мати смак.
Бо вишивальну машину можна купити.
Програму можна встановити.
Чужий малюнок можна скопіювати.
Парчу можна замовити.
Золотом можна залити хоч усе облачення.
Але школу, художню культуру і смак неможливо отримати в комплекті з вишивальною машиною.

Справжній майстер знає, як вишивати.
Хороший майстер знає, що вишивати.
А великий майстер знає найскладніше — коли зупинитися.
І якщо результат роботи вже нагадує суміш дешевого театрального реквізиту, карнавального костюма, рекламного буклета та вбрання на Гелловін, не варто пояснювати людям, що вони просто «не зрозуміли авторської концепції».

Можливо, ніякої концепції там узагалі не було. Можливо, перед нами просто дуже дорого виготовлений несмак.

P. S. Якщо у вас є інші думки, будь ласка, пишіть у коментарях. Буду радий поспілкуватися й подискутувати на цю тему.