Channel Веселий піп - @veseliy_pip - №9715
Якщо я разом із вірянами вчусь, але покликаний до них говорити, піклуватися про їх духовне зростання, то я не повинен використовувати менторський тон, звинувачувати, виходити з себе, коли «я тут вас вчу, вчу, а толку – ніякого!» Тоді я ділюсь тим, що мене вражає, захоплює, здається важливим. І якщо сам я перестав вчитися, зростати, чи можу сподіватися, що мої слова допоможуть зростати іншим? Так, і з негативного досвіду буває користь, якщо ним відверто та з жалем діляться. Але справжню силу має слово людини, яка живе праведно. Але навіть проповідник-грішник може словом змінити інших, якщо Бог Духом Своїм торкнеться їх сердець. Тому смиренно, приводячи собі на думку власну невідповідність Божому задуму, палко молитися перед тим, як обдумувати та говорити до когось слово – це найперша необхідність. Але все ж таки, щоб спонукати когось наближатися до Бога, треба в першу чергу почати робити це самому: живи так, як проповідуєш!Сьогодні треба не тільки говорити до парафіян, а й давати можливість їм висловлюватися, у багатьох є в цьому глибока потреба. Ставити запитання, цікавитися їхньою думкою. Останнім часом неодноразово переконувався в ефективності групових бесід, наприклад, сумісного читання Євангелія, коли кожен, не перебиваючи один одного, може сказати, як він розуміє прочитане, що йому здається важливим. О, Бог важливі речі відкриває на таких групах, бо «де двоє або троє зберуться в ім’я Моє, там і Я серед них!» (Мф. 18: 20). Священнику в такому разі треба вчитися бути модератором, більше мовчати, не поспішати давати відповіді, але ставити запитання, підсумовувати сказане в кінці. Хоча віряни переважно не звикли до такого, і, можливо, знадобиться час, щоб вони стали вільно висловлюватися. Але це буде мати плід.І головне. Треба повертатися до парадигми: християнин, православний – це той, хто виконує заповіді Христові. Так, цю вимогу повністю здійснити неможливо. Але саме з цієї напруги між намаганням виконувати заповіді Христа та усвідомленням власної неспроможності це зробити без Божої допомоги і народжується справжнє християнське життя. Якщо, звісно, ми починаємо просити про таку допомогу. Відмова від цієї напруги, всі ці: «ой, сучасна людина неспроможна», «одна справа – святі, а ми – люди грішні» – це закопування таланту в землю.Якщо ж церковну парадигму не міняти, тоді треба бути послідовними і розвивати сервіс. Перспективи – поле неоране! Доставка освячених хрещенською водою пасок додому 24/7/365; заочне хрещення, в тому числі після смерті; отримання відпущення гріхів наперед, до їх скоєння… Вважаєте, що це вже занадто? Ну тоді, може, все ж таки зміна парадигми?Інакше, боюсь, що ми, православні священнослужителі, можемо почути від Сина Божого на Суді щось таке: Свою нагороду ви вже отримали. Ви хрестили в смерть без воскресіння, немовлят кинули помирати без води живої та їжі. Прощали тим, хто й не думав каятися, втішали та заспокоювали тих, хто не був обтяженим і не трудився. Казали собі що робите їм благо, насправді ж обікрали їх. Гріх для них ви зробили легким, а святість недосяжною. Широкі ж врата ви відкрили в Моє Царство! То може і введете їх в нього, і гріхи їх на собі понесете?»
1900
25-06-30 15:52