Веселий піп | діти_вихованняНещодавно ми їздили до Флоренції з другим класом середнь...

#діти_вихованняНещодавно ми їздили до Флоренції з другим класом середньої школи. На другий день поїздки ми обідали перед монастирем Сан-Марко. Діти накинулися на їжу, але незабаром ми помітили, що, наївшись, вони почали кидати один в одного залишки хліба, годувати ним голубів, грати апельсинами у футбол. Спочатку ми з іншими викладачами розсердилися, тому що це очевидно абсурдна марнотратність, а також дуже поганий вчинок, позбавлений елементарного розуміння реальності та виховання. Але потім ми подивилися один на одного й поставили собі питання: як ми можемо виправити дітей у цю мить? Роберто згадав, що, проходячи площею Притулку невинних, помітив там багато бездомних. Тоді ми з трьома чи чотирма викладачами взяли порожні пакети й почали збирати залишені апельсини та бутерброди. Ми набрали чотири пакети, покликали кількох хлопців, які перед цим кидалися хлібом, і наказали їм слідувати за нами. Вони подивилися на нас із певним подивом, але пішли. Разом ми понесли пакети на сусідню площу. Діти йшли за нами з певною тривогою, не до кінця розуміючи, що відбувається. Замість того щоб читати їм нотації, ми просто вели їх за собою. Ми підійшли до першої пари бездомних – це були двоє підлітків, і наші учні трохи ніяковіли перед ними. Ми запитали молодих людей, чи візьмуть вони в нас трохи їжі. Вони були дуже задоволені, широко нам усміхнулися й узяли бутерброди та апельсини. Потім ми запитали, чи потрібна їм вода, але вони показали нам маленьку пляшку, наполовину наповнену, й відповіли, що в них вона є. Пізніше наші учні сказали: бездомні, мабуть, подумали, що вода може знадобитися ще комусь, і тому відмовилися. Ще нас вразило те, що діти, супроводжуючи нас, побачили три різні способи отримувати. Перший – той, про який я вам розповів. Потім у якийсь момент я відчув, що хтось тягне пакет із моїх рук. Це була ромка, яка, лаючись, почала кричати, що в неї шестеро дітей і що ми зобов’язані віддати їй бутерброди. Перш ніж ми встигли отямитися, вона вихопила пакет із моїх рук і втекла. Так несподівано в нас із дітьми з’явилася тема для роздумів. Дійсно, це два різні способи отримувати: перший – глибоко людяний, а другий – коли ти навіть не дивишся в обличчя тому, хто дає; це нелюдяно, і ти насправді нічого не отримуєш. Третій випадок був таким: у певний момент ми відчули сильний запах алкоголю, і тут же побачили бездомних, які, тільки-но помітивши нас, кинулися назустріч і почали запитувати, чи ми з якоїсь благодійної організації. Ми відповіли, що ми зі школи й приїхали до Флоренції на екскурсію. Вони, ще до того, як отримати від нас що-небудь, захотіли розповісти нам про себе: один із них родом із Венето, інший колись брав участь у святкових заходах неподалік від Бергамо... Коли ми поверталися до групи, весь негатив ніби зник і поступився місцем чомусь важливішому – і розмова вже йшла не про поганий вчинок наших учнів, а про те, що сталося після. У ситуацію втрутилося щось більше, що очевидним чином виправило попередній негатив, і жодних повчань не знадобилося. Коли ми повернулися, Роберто вирішив, що про нашу пригоду варто розповісти всім іншим. І тепер на тих, хто пережив це, дивилися – не те щоб як на героїв, але як на людей, з якими сталося щось справді величне.Франко Небріні, «Від тата до сина»