Валіза вигнанця, яку не бачатьВаліза найважча — не та, що на сильних колесах,Не та, де папери чи речі для нових доріг. Вона невагома, вона не впадає у вічі,Але ти під нею від втоми схилився до ніг. У ній — твої вулиці, рідні до щему обличчя,І голос матусі, і донечок сміх золотий. Ти носиш цей дім крізь чужу, закордонну величність,Хоч серце щоночі вертається в край свій святий. А там — замість права панує свавілля й гоніння,ТЦК, мов мисливці, чатують на кожній межі. Це не захист народу — це цинічна й лиха «могилізація»,Де влада на смертях будує свої міражі. Мільйони загиблих. Вдовині ридання гіркі. Сирітські серця, що не знають тепла у житті. А влада — на горі, на сльозах, на крові неохололійЗбагачується цинічно у нечестивім бенкеті. Нам треба, щоб зникла війна, що у головах сіється,Щоб злагода в душах нарешті свій дім віднайшла. Щоб жити у мирі з собою, з сусідами в єдності,Щоб правда людська над брехнею і злом проросла. Бо ми — це країна. Не мачуха-влада в кабінетах,Країна — це люди, що мріють про світло і лад. Ми вільні душею, хоч долею нині роз’єднані,І кожен із нас пам'ятає свій рідний поріг і свій сад. А мама і доньки, і друзі у колі страждання —Без світла, без прав, у полоні брехливих оков. Я серцем із ними. Крізь відстань і всі сподівання,Моя ностальгія — то біль, що народжує віру і знов...

😢