😈✍️ Чув, що від «Куба» очікують якоїсь фізіологічної жесті, кровища, розчленування і всього такого — вибачте, цього тут нема.

Це роман з безперервною інтригою, читаючи який постійно хочеться дізнатися більше про те, що відбувається. Є парочка жорстких і брудних побутових сцен, але нічого такого, щоб я подумав «фе». Ну, заблювали всю квартиру, буває (у мене було😄). А, ну і тут говорять живим білоцерківським суржем і зграбно матюкаються.

Сетинг — Біла Церква, вулиця Гайова, загадкові події пруть з першого ж речення. Взагалі, як би не заспойлерити, я навіть любителям фентезі це раджу (не буду уточнювати якого саме фентезі ггг). Всю дорогу це був цікавезний соціальний трилер про підлітків та загадку помилок минулого їхніх батьків, а потім автор дуже елеґансько завернув у бік горору. Не хочу руйнувати нікому інтригу, але від кінцівки я у максимальному захваті. Розділ 32 «Маячня» — це катарсис!

🤤

📖 Десь в районі 250-300 сторінки мені здавалося, що Євгену варто було б бути лаконічнішим і не розписувати аж так розлого психологію, роздуми й мотивацію деяких героїв (особливо Льоньки), але під кінець так понеслося, що я все пробачив.

☝️ Можу здивувати вас тим, що це для мене світла книга. Вона говорить про те, що все ще можливо у найприкріших обставинах, за умови:
…коли твоє обурення несправедливістю, жага помсти та мрія про щасливе майбутнє набубнявіють достатньо…

🤌 Хіба це не діагноз нам самим? Хіба не так має працювати соціальний горор? Думаю, що саме так, і #раджу_почитати, якщо ви не з бридливих. Життя страшніше і потворніше (особливо в інтернеті), а «Куб» — світла книга і шикарний дебют Євгена Товстонога у великій формі. 👏

P. S. Для тих, хто читав. А правда ж, якби це було кіно, воно могло б закінчитися піснею «Понад хмарами» і словами:

А незабаром вийде сонце — я йому зрадію!
Тому що кожний новий день дає мені нову надію
На те, що ти прийдеш, приїдеш, прилетиш...
Та поки що не можу зрозуміти я — куди ж?...
Куди мені себе подіти доти,
Коли відчую на устах своїх солодкий дотик?
Коли втоплюся в сяйві темно-карої безодні?
Коли це буде? Завтра? Чи, можливо, вже сьогодні?
Коли мене в свої обійми забереш ти –
Мене всього, без залишку, без решти?
Коли дозволиш запірнути в чорні хвилі,
Своє тепло розлити у твоєму тілі?...
А час іде... І скільки кроків ще мені зробити треба,
Щоб ніч минула, зникла самота
І я таки дійшов до тебе?
Здогадуюсь, що там тобі без мене аж нічим не краще!
Можливо, трошки легше...
Можливо, значно важче...
Ти потерпи... Я потерплю –
Недовго вже чекати!
Але я знову замовкаю...
Тепер ти, Катя, маєш щось казати!

Катя! 👻