«Він умре. Так, умре, але не тут. Не біля щурів. Не тут і не тепер. Вдома! Він умре вдома, переступивши поріг. Хоч на три сантиметри, але переступивши поріг...»Іван Багряний «Людина біжить над прірвою», 1949Прослухав у Абук цей навіть не роман, а гуманістичний трактат, госпел українського духу спротиву. Враження — неоднозначні. ✍ Багряний пише обільно, він проповідує через свого героя Максима, його меседжі розходяться один від одного, як гілочки — він нестримний у тлумаченні своїх ідей, перфразовуючи тричі, додаючи емоції, яка не завжди звучить природно. Якщо такий стиль до душі — зайде, як в суху землю.🫣 Зізнаюся, що люблю лаконічніший стиль, а Багряний у цьому романі — пафосний, аж на зубах скрипить.🤔 Головний герой Максим — класична багрянівська «душа одинока безмежно і незламно горда», виживає за межею можливого, невтомний і залізний. Теж, не мій улюблений типаж. ☝️ З того, що сподобалось — ключова мотивація героя повернутися додому, те, як цю ідею автор приносить через весь твір. Безперечно важливий сюжет. І цікаво зібрані різного роду другорядні типажі — зрадники й пристосуванці. #раджу_почитати прихильникам автора. Для решти, як на мене, не обов'язково. Гарна відсилка до Сковороди наостанок:Бо все минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого — любов.