Коротко, чому, на мою думку, срачі та шакалячі експреси небезпечні Сьогодні на одному з каналів опублікували скріншот зі сторінки сучасного українського письменника. Він дійсно написав провокативний пост, який, на перший погляд, недоречний в сучасних реаліях війни. Але виявилось, щоб зрозуміти пост — треба бути в контексті, бо все не так, як здається, на перший погляд. До того ж, автор воював і важко відновлюється, про що відповідно теж пише на своїй сторінці. Тому перед тим, як постити щось, що може спричинити цькування автора, варто зважати. Що та людина пережила, в якому стані? Це не повчання, а радше чергове нагадування собі, що треба бути дуже обережним, тим паче зараз, тим паче зі своїми. У Міли Смолярової у збірці «Дим» є чудове оповідання про вчителя музики, який все ніяк не може знайти свої черевики. Водночас він виявляє в собі «дар» бачити все і про кожного. Одна з його учениць мало старалась на уроках, чим, грубо кажучи, бісила. Але «дар» показав, що дівчинка не любить музику, бо захоплюється зовсім іншим, за що дома обзивають і принижують, змушуючи до музики. І лише «побачивши» цей булінг — вчитель проявляє до дитини емпатію. В Depeche Mode є стара, добра пісня «Walking in My Shoes». Про яку язгадала як раз таки під час обговорення «Диму» і оповідання про черевики. Перш ніж робити висновки — пройдіть у туфлях тієї людини. А збірка Міли Смолярової класна, не гарантую, що зрозуміла правильно суть цього оповідання. Але там наче й немає «правильного» чи «неправильного». in book we trust